Биохимические исследования в спортивной практике проводятся либо самостоятельно, либо входят в комплексный медико-биологический контроль подготовки спортсменов высокой квалификации.

ОСНОВНЫЕ ЗАДАЧИ БИОХИМИЧЕСКОГО КОНТРОЛЯ

Оценка уровня общей и специальной тренированности спортсмена.

• Оценка соответствия применяемых тренировочных нагрузок функциональному состоянию спортсмена, выявление перетренированности.

• Контроль протекания восстановления после тренировки.

• Оценка эффективности новых методов и средств развития скоро-стносиловых качеств, повышения выносливости, ускорения восстановления и т. п.

• Оценка состояния здоровья спортсмена, обнаружение начальных симптомов заболеваний.

Особенностью проведения биохимических исследований в спорте является их сочетание с физической нагрузкой. Это обусловлено тем, что в состоянии покоя биохимические параметры тренированного спортсмена находятся в пределах нормы и не отличаются от аналогичных показателей здорового человека. Однако характер и выраженность возникающих под влиянием физической нагрузки биохимических сдвигов существенно зависят от уровня тренированности и функционального состояния спортсмена. Поэтому при проведении биохимических исследований в спорте пробы для анализа берут до тестирующей физической нагрузки, во время ее выполнения, после ее завершения и в разные сроки восстановления.

Физические нагрузки, используемые для тестирования, можно разделить на два типа: стандартные и максимальные.

Стандартные физические нагрузки являются строго дозированными. Их параметры определены заранее. При проведении биохимического контроля в группе спортсменов эти нагрузки должны быть доступными для всех испытуемых и хорошо воспроизводимыми.

В качестве таких нагрузок могут использоваться Гарвардский степ-тест, работа на велоэргометре и на других тренажерах, бег на тредбане. При использовании Гарвардского степ-теста заранее задаются высота скамейки, частота восхождения и время выполнения этого теста.

При выполнении стандартной работы на велоэргометре и других тренажерах задается усилие, с которым производится вращение педалей, или масса отягощения, темп выполнения нагрузки и продолжительность нагрузки.

При работе на тредбане регламентируются угол наклона дорожки, скорость движения ленты и время, отводимое на выполнения нагрузки.

В качестве стандартной работы можно также использовать циклические упражнения, такие как бег, спортивная ходьба, гребля, плавание, бег на лыжах, езда на велосипеде, бег на коньках и т. п., выполняемые всеми испытуемыми с одинаковой скоростью в течение заранее установленного времени или на одной и той же дистанции.

Из всех описанных стандартных нагрузок все же более предпочтительна работа на велотренажере, так как в этом случае объем выполненной работы может быть определен с большой точностью и мало зависит от массы тела испытуемых.

При оценке уровня тренированности с помощью стандартных нагрузок желательно подбирать группы спортсменов примерно одинаковой квалификации.

Стандартная нагрузка также может быть использована для оценки эффективности тренировок одного спортсмена. С этой целью биохимические исследования данного спортсмена проводятся на разных этапах тренировочного процесса с использованием одних и тех же стандартных нагрузок.

Максимальные, или предельные, физические нагрузки не имеют заранее заданного объема. Они могут выполняться с заданной интенсивностью в течение максимального времени, возможного для каждого испытуемого, или в течение заданного времени, или на определенной дистанции с максимально возможной мощностью. В этих случаях объем нагрузки определяется тренированностью спортсмена.

В качестве максимальных нагрузок можно использовать описанные выше Гарвардский степ-тест, велоэргометрическую пробу, бег на тредбане, выполняемые «до отказа». «Отказом» следует считать снижение заданного темпа.

Работой «до отказа» также являются соревновательные нагрузки в ряде видов спорта.

Стандартные и максимальные нагрузки могут быть непрерывными, ступенчатыми и интервальными.

Для оценки общей тренированности обычно используются стандартные нагрузки, неспецифические для данного вида спорта. Примером такой неспецифической нагрузки может быть велоэргометрический тест.

Оценка специальной тренированности проводится чаще всего с применением упражнений, свойственных соответствующей спортивной специализации.

Мощность тестирующих нагрузок определяется задачами биохимического контроля.

Для оценки анаэробной работоспособности используются нагрузки в зоне максимальной и субмаксимальной мощности. Аэробные возможности спортсмена определяются с помощью нагрузок в зоне большой и умеренной мощности.

ОБЩАЯ НАПРАВЛЕННОСТЬ БИОХИМИЧЕСКИХ СДВИГОВ В ОРГАНИЗМЕ ПОСЛЕ ВЫПОЛНЕНИЯ СТАНДАРТНЫХ И МАКСИМАЛЬНЫХ НАГРУЗОК В ЗАВИСИМОСТИ ОТ УРОВНЯ ТРЕНИРОВАННОСТИ

Биохимические сдвиги, возникающие после выполнения стандартной нагрузки, обычно тем больше, чем ниже уровень тренированности спортсмена. Поэтому одинаковая по объему стандартная работа вызывает выраженные биохимические изменения у слабо подготовленных испытуемых и мало влияет на биохимические показатели хорошо тренированных атлетов. Например значительное увеличение содержания в крови лактата после стандартной нагрузки указывает на низкие возможности аэробного энергообразования, вследствие чего мышцам пришлось для энергообеспечения выполняемой работы в значительной мере использовать гликолитический ресинтез АТФ. У спортсменов с высоким уровнем тренированности хорошо развито аэробное энергообеспечение, и оно при выполнении стандартной нагрузки является основным источником энергии, в связи с чем потребность в гликолитическом способе образования АТФ мала, что в итоге проявляется лишь незначительным повышением в крови концентрации лактата.

Уменьшение концентрации молочной кислоты на разных этапах подготовки одного и того же спортсмена после одинаковой стандартной работы свидетельствует о росте тренированности и аэробных возможностей организма. Отсутствие снижения или возрастание содержания лактата в крови, наоборот, указывают на неэффективность тренировочного процесса.

После выполнения максимальной нагрузки биохимические изменения чаще всего пропорциональны степени подготовленности спортсменов. Это объясняется тем, что испытуемые высокой квалификации выполняют максимальную работу большего объема и их организм менее чувствителен к возникающим биохимическим и функциональным сдвигам. В этом случае резкое возрастание уровня лактата в крови после максимальной нагрузки в зоне субмаксимальной мощности свидетельствует о высоких возможностях гликолитического пути ресинтеза АТФ и о резистентности организма к повышению кислотности. Незначительный подъем содержания молочной кислоты в крови, наблюдаемый после максимальных нагрузок субмаксимальной мощности, наоборот, указывает на слабое развитие гликолиза и на слабую резистентность организма к накоплению лактата. В связи с этим у слабо подготовленных «отказ» при выполнении максимальной работы наступает раньше, что находит отражение в объеме проделанной работы и глубине возникающих в организме сдвигов. При этом наблюдается низкий спортивный результат.

ОБЪЕКТЫ БИОХИМИЧЕСКОГО КОНТРОЛЯ

Кровь

Для проведения биохимических исследований обычно используют капиллярную кровь, взятую из пальца или мочки уха. Венозную кровь исследуют в тех случаях, когда необходимо определить много биохимических показателей и для анализа требуется большое количество крови.

Забор крови для биохимического анализа чаще всего производится до выполнения физической нагрузки и после ее завершения. Иногда для изучения динамики биохимических сдвигов во время выполнения работы, а также для оценки восстановительных процессов взятие крови может проводиться в разные моменты в период работы и восстановления.

В спортивной практике при анализе крови определяются следующие показатели:

• количество форменных элементов;

• концентрация гемоглобина;

• водородный показатель;

• щелочной резерв крови;

• концентрация белков плазмы;

• концентрация глюкозы;

• концентрация лактата;

• концентрация жира и жирных кислот;

• концентрация кетоновых тел;

• концентрация мочевины.

Необходимо подчеркнуть, что при интерпретации результатов биохимических исследований нужно обязательно учитывать характер выполненной физической работы.

Моча

В связи с возможностью инфицирования при взятии крови в последнее время объектом биохимического контроля в спорте становится моча.

Для проведения биохимических исследований может быть использована суточная моча, а также порции мочи, полученные до и после выполнения физических нагрузок.

В суточной моче обычно определяют креатининовый коэффициент - выделение креатинина с мочой за сутки в расчете на 1 кг массы тела. У мужчин выделение креатинина колеблется в пределах 18-32 мг/сутки-кг, у женщин - 10-25 мг/сутки-кг. Креатининовый коэффициент характеризует запасы креатинфосфата в мышцах и коррелирует с мышечной массой. Поэтому величина креатининового коэффициента позволяет оценить возможности креатинфосфатного ресинтеза АТФ и степень развития мускулатуры. По этому показателю можно также оценить динамику увеличения запасов креатинфосфата и нарастания мышечной массы у отдельных спортсменов в ходе тренировочного процесса.

Для проведения биохимического анализа также используются порции мочи, взятые до и после нагрузки. В этом случае непосредственно перед выполнением тестирующих нагрузок испытуемые должны полностью опорожнить мочевой пузырь, а сбор мочи после нагрузки осуществляется через 15-30 мин после ее выполнения. Для оценки течения восстановительных процессов могут быть исследованы порции мочи, полученные на следующее утро после выполнения тестирующей нагрузки.

Исследования, выполненные на кафедре биохимии СПбГАФК им. П.Ф. Лесгафта, выявили четкую корреляцию между изменениями биохимических показателей крови и мочи, вызванными физической работой, причем в моче наблюдался более высокий рост этих показателей. В качестве примера на рис. приведены данные о влиянии велоэргометрической нагрузки в зоне большой мощности на показатели свободнорадикального окисления - диеновые конъюгаты, ТБК-зависимые продукты, шиффовы основания и уровень лактата крови и мочи.

Изменение биохимических показателей крови и мочи под влиянием велоэргометрической нагрузки

Как видно из рисунка, для всех исследованных показателей, кроме шиффовых оснований, значительно большие сдвиги под влиянием физической нагрузки обнаруживаются в моче. Например, уровень лактата в крови повысился немногим более чем в 2 раза, в то время как в моче отмечается увеличение содержания лактата в 11 раз. Это различие может быть обусловлено тем, что в моче во время выполнения физических нагрузок происходит постепенное накопление поступающих из крови химических соединений, приводящее после завершения работы к значительному повышению их содержания в моче.

Кроме того, физические нагрузки вызывают не только изменение содержания в моче ее ингредиентов, но и приводят к появлению в ней веществ, отсутствующих в состоянии покоя, - так называемых патологических компонентов.

В спортивной практике при проведении анализа мочи, полученной до и после выполнения тестирующих нагрузок, обычно определяются следующие физико-химические и химические показатели:

• объем;

• плотность;

• кислотность;

• сухой остаток;

• лактат;

• мочевина;

• показатели свободнорадикального окисления;

• патологические компоненты.

При оценке обнаруженных изменений в порциях мочи после выполнения тестирующих нагрузок необходимо исходить из их характера. У хорошо подготовленных спортсменов стандартные нагрузки приводят к незначительному изменению физико-химических свойств и химического состава мочи. У малотренированных, наоборот, эти сдвиги весьма существенны. После выполнения максимальных нагрузок более выраженные изменения показателей мочи обнаруживаются у спортсменов высокой квалификации.

Отдельно следует остановиться на особенностях экскреции мочевины с мочой после завершения мышечной работы. В литературе приводятся данные как об увеличении, так и о снижении выделения мочевины после физической нагрузки. Эта противоречивость обусловлена разным временем забора проб мочи. На кафедре биохимии СПбГАФК им. П.Ф. Лесгафта подробно изучена динамика экскреции мочевины после выполнения стандартных нагрузок большой мощности. Оказалось, что в порциях мочи, взятых для анализа через 15-30 мин после выполнения нагрузки, содержание мочевины обычно понижено по сравнению с ее экскрецией до начала работы, причем это более выражено у слабо подготовленных испытуемых. Обнаруженное явление можно объяснить тем, что при выполнении работы ухудшается экскреторная функция почек. В порциях мочи, взятых утром на следующий день после выполнения нагрузки, обнаруживается повышенное по сравнению с уровнем покоя содержание мочевины. Здесь также прослеживается зависимость выделения мочевины от уровня тренированности: у малотренированных экскретируются большие количества мочевины, а у спортсменов высокой квалификации ее содержание лишь незначительно превышает дорабочий уровень.

В последнее время при анализе мочи все большее применение находят методы экспресс-диагностики. Эти очень простые методы позволяют в любых условиях оперативно проводить исследование мочи, причем это могут делать не только специалисты-биохимики, но и тренеры и сами спортсмены. С помощью экспресс-методов можно быстро определить в порциях мочи концентрацию мочевины, наличие белка, глюкозы, кетоновых тел, измерить величину рН. Недостатком экспресс-контроля является низкая чувствительность используемых методик.

К методам экспресс-контроля можно также отнести цветную осадочную реакцию по Я.А. Кимбаровскому. Эта реакция проводится следующим образом: к порции исследуемой мочи добавляется раствор азотнокислого серебра. При последующем нагревании выпадает окрашенный осадок. Интенсивность реакции Кимбаровского выражается в условных единицах, исходя из цвета и насыщенности окраски полученного осадка, с использованием специальной цветной шкалы. Величины ЦОРК коррелируют с глубиной биохимических и физиологических сдвигов, возникающих под влиянием физической нагрузки, в том числе с изменением содержания мочевины в крови. Поэтому с помощью ЦОРК можно косвенно судить о концентрации мочевины в крови.

Выдыхаемый воздух

Сбор выдыхаемого воздуха производится с применением маски с клапаном, позволяющим направлять выдыхаемый воздух в специальный дыхательный мешок. С помощью приборов - газоанализаторов в выдыхаемом воздухе определяется содержание кислорода и углекислого газа. Сравнивая содержание этих газов в выдыхаемом и во вдыхаемом, т. е. в атмосферном, воздухе можно рассчитать следующие показатели:

• максимальное потребление кислорода;

• кислородный приход;

• алактатный кислородный долг;

• лактатный кислородный долг;

• дыхательный коэффициент.

Для определения МПК и кислородного прихода выдыхаемый воздух собирают во время выполнения работы, а для расчета кислородного долга - после завершения работы.

Слюна

Анализ слюны проводится сравнительно редко. Для получения слюны испытуемые ополаскивают ротовую полость определенным количеством воды.

Чаще всего в слюне определяют величину рН и активность фермента амилазы. По активности этого фермента можно судить об интенсивности углеводного обмена, поскольку существует определенная корреляция между активностью амилазы слюны и активностью тканевых ферментов обмена углеводов.

Пот

Биохимическое исследование пота проводится тоже не часто. Для сбора пота используется хлопчатобумажное белье, в котором испытуемый выполняет физическую нагрузку, или же испытуемого после завершения работы вытирают хлопчатобумажным полотенцем. Затем белье или полотенце замачивают в дистиллированной воде, где и растворяются компоненты пота. Полученный после выпаривания в вакууме концентрированный раствор подвергают химическому анализу.

Исследование пота позволяет оценить состояние минерального обмена, так как с потом в первую очередь выделяются из организма минеральные вещества.

Биоптат мышечной ткани

Для получения образца мышечной ткани проводится микробиопсия: под местным обезболиванием над исследуемой мышцей делается разрез кожи и специальной иглой берется маленький кусочек мышцы объемом 2-3 мм³. Полученный биоптат подвергается микроскопическому и биохимическому анализу.

При микроскопическом исследовании определяется соотношение между типами мышечных волокон, количество миофибрилл и их толщина, количество митохондрий и их размер, развитие саркоплазмати-ческой сети в отдельных мышечных клетках.

Биохимическое исследование позволяет определить концентрацию важнейших химических соединений и активность ферментов.

Микробиопсия может проводиться как в состоянии покоя, так и после выполнения тестирующих нагрузок.

Однако исследование биоптата мышечной ткани требует дорогостоящих аппаратуры и реактивов, а также участия высококвалифицированных специалистов. Поэтому такие исследования проводятся в крупных лабораториях.

В заключение необходимо отметить, что в каждом конкретном случае выбор тестирующих нагрузок и объектов биохимического контроля определяется видом спорта, спортивной квалификацией испытуемых, периодом тренировочного процесса, наличием соответствующих тренажеров, оснащенностью биохимической лаборатории и т. д.

_______________________________________________

              Методика оцінки змагальної діяльності

Змагальна діяльність - процес протиборства, спрямований на досягнення

запланованого результату або перемоги над суперником.

Існують різні способи вивчення змагальної діяльності спортсменів. У

поєдинку виділяють звичайно окремі дії або їх поєднання, в яких виявляються  специфічні рухові якості та навички, відображається фізична і техніко-тактична підготовленість тхеквондистів. До таких дій відносять перш за все удари й захисти.

Пропонується визначати кількість ударів, які дійшли до цілі. На основі

цих даних можна оцінювати коефіцієнт ефективності бойових дій. Робиться це

за допомогою обчислення коефіцієнтів ефективності наступальних і захисних

дій, коефіцієнтів попадань і сильних ударів, а також коефіцієнту витривалості

в бою.

Знаючи величини цих коефіцієнтів спортсмена і порівнюючи їх з

показниками основних конкурентів або із середніми показниками групи

спортсменів такого ж класу, можна виявляти його сильні та слабкі сторони

(ефективність наступальних і захисних дій) і вносити відповідні корективи в

тренувальний процес.

Саме кількість ударів, що завдаються, дає цінну інформацію про

змагальну діяльність спортсменів, відображає так звану щільність ведення

бою, яка багато в чому визначає майстерність і спортивний результат.

Підрахувавши кількість ударів і захистів різних видів, а також

визначивши їх ефективність, можна виявити деякі особливості індивідуальної

манери ведення бою, а також погрішності в окремих бойових діях. При цьому

можна фіксувати самі бойові дії (наприклад, наступальні, зустрічні та удари у

відповідь або захисти за допомогою рук, ніг і тулуба).

За кількістю таких дій можна, наприклад, визначити, яка форма бою

характерна для провідних тхеквондистів світу, країни або окремого

спортсмена. Якщо переважають наступальні удари, значить спортсмени

віддають перевагу наступальній формі бою, а тхеквондисти, що ведуть бій

проти контратаки, більше наносять ударів у відповідь .

Обчислюючи коефіцієнти ефективності наступальних, зустрічних або

ударів у відповідь, можна встановити їх результативність і намітити шляхи

удосконалення. Проте в більшості випадків вибір показників змагальної

діяльності довільний.

Залежно від характеру тактичних завдань виділяються наступні основні

дії: розвідувальні; дії, що сприяють здійсненню обраної тактики ведення бою;

дії, що забезпечують перебудову тактики ведення бою; ситуативні та

підготовчі.

Змагальна діяльність може складатися з однієї основної дії, спрямованої

на здійснення обраної тактики ведення бою, і таких, які включають підготовчі

та ситуативні дії. Будь-яка дія (за виключенням, мабуть, розвідувального)

може бути самостійною і служити засобом рішення основного завдання

поєдинку.

При аналізі змагальної діяльності найпростішим і надійним методом

вивчення її є педагогічне спостереження, яке доступне будь-якому тренеру.

Цей метод дає добрі результати, якщо при оцінці дій враховуються

ефективність і вчасність їх виконання, а також відповідність ситуаціям, що

складаються на доянзі. На цьому рівні визначення можна оцінити:

ефективність розвідувальних дій; вчасність перебудови та результативність

нового тактичного варіанту; ситуативні дії.

Описані способи оцінки тактичних дій об'єктивні, але дуже трудомісткі,

оскільки вимагають спостережень за великою кількістю дій та ситуацій.

74 Другий рівень аналізу змагальної діяльності передбачає вивчення

операцій, що становлять дію. Операції - це бойові прийоми, що вживаються у

поєдинку: удари та захисти, переміщення, підготовчі дії. У принципі можна

вивчати всі операції, проте це недоцільно. З урахуванням завдань аналізу

можна обмежитися вивченням окремих операцій або їх груп (наприклад,

наступальних, зустрічних і контрнаступальних ударів або захистів за

допомогою рук, ніг і тулуба або пересувань). Можна також виділяти окремі

фази бою (наприклад, бій на дальній, середній та ближній дистанціях),

аналізувати операції у цих фазах.

Про якість дій спортсмена судять перш за все за результативністю,

швидкістю та вчасністю виконання ударів і захистів.

Згідно з теорією функціональних систем, у кожній дії можна виділити:

стадію аналізу ситуації, яка завершується ухваленням рішення про виконання

потрібної дії; стадію виконання; стадію корекції. Відповідно до цих стадій в

змагальній діяльності спортсменів присутні орієнтовні, виконавчі та

корегувальні компоненти дії, що дає можливість отримати важливі та більш

детальні відомості про виконувані прийоми. При цьому ураховуюся не всі дії,

а тільки виділені на основі теорії діяльності.

Таким чином, предметом спостереження на змаганнях є помилки,

допущені тхеквондистами в бою. Залежно від того, в яких компонентах дії

припускаються ці помилки, останні поділяються на помилки орієнтування,

виконання і корекції.

На основі спостережень у процесі змагань за різними компонентами

діяльності спортсмена можна визначити ступінь і послідовність змін кожного

з цих компонентів. Це дає можливість виявити слабкі ланки функціональної

організації спортсменів і більш обґрунтовано та спрямовано підбирати засоби

тренування.

Пропонований спосіб спостереження особливо зручний для тренерів,

оскільки вони добре знають своїх вихованців, самі дають їм цільові настанови

перед боєм і можуть краще, ніж інші спостерігачі, оцінювати якість виконання

цих настанов, а також визначати сильні та слабкі сторони спортсменів.

Шляхи впливу тренера на спортсмена після проведення спостережень за

його змагальною діяльністю - це вироблення рекомендацій стосовно стратегії

й тактики ведення бою з урахуванням недоліків у підготовленості спортсмена.

Інший шлях - усунення недоліків, виявлених у бою, за допомогою

спеціальних тренувальних засобів, підібраних з урахуванням характеру

помилок. При цьому важливо враховувати як саму помилкову дію, так і

компонент діяльності, який порушується в цій дії.

Вибір способу оцінки змагальної діяльності спортсменів залежить від

того, які завдання ставить перед собою тренер або фахівець, а також від умов,

в яких проводиться спостереження за спортсменом. 

___________________________________________________________

Особливості методики виховання гнучкості в молодшому віці

Зміст

Запровадження

Глава 1. Особливості методики виховання гнучкості у молодшому віці

1.1. Гнучкість як цінне фізичне якість

1.2. Методика, спрямованого розвитку й удосконалення гнучкості

1.3. Особливості розвитку гнучкості у молодшому шкільному віці

Глава 2. Мета, завдання, методи лікування й організація досліджень

2.1. Мету й завдання дослідження

2.2. Методи дослідження

2.3. Організація експерименту

Глава 3. Результати дослідження

Література

Запровадження

Фізичне розвиток підростаючого покоління є важливу характеристику цілісного організму, його зі стану і готовність до різних видів життєдіяльності.

Теоретично та методику фізичного виховання фізичний розвиток характеризується трьома групами показників: морфологічними, функціональними і низькому рівні розвитку фізичних якостей. Визначальне значення на вирішення базових завдань фізичного виховання має забезпечення оптимальний рівень розвитку фізичних якостей, властиві людині, тих уроджених морфофункціональних властивостей, внаслідок чого можлива доцільна рухова діяльність.

До основним фізичним якостям відносять: силу, швидкість, витривалість, вправність та гнучкість, їх прояв залежить від особливостей і можливостей функціональних систем організацію.

Завдання оптимізації індивідуального фізичного розвитку вирішуються протягом багаторічного процесу фізичного виховання, конкурентне їхній вміст відмінно різні періоди вікового розвитку, бо значніпоступательние зміни форм і функціональних можливостей організму відбувається у силу природних закономірностей вікового розвитку.

Особливо важливими особливостями вікового розвитку дітей молодшого шкільного віку є:

- щодо рівномірний розвитокопорнодвигательного апарату;

- велика рухливість суглобів;

- висока еластичність зв'язочного апарата;

- наявність великої кількості хрящової тканини в скелеті;

- еластичність м'язів згодом значного змісту білкових неорганічних солей та води;

-достатня природна гнучкість хребетного стовпа;

- незавершений процес окостеніння.

Молодший шкільний вік – сприятливий період у розвиток практично всіх суглобах. Якщо це немає, той час на формування фізичним і функціональної основи майбутнього фізичного потенціалу можна вважати втраченим.

Актуальність обраної теми обумовлена:

- сенситивним періодом розвитку гнучкості у молодшому шкільному віці, наявність тих вікових особливостей, які сприяють вихованню й вдосконаленню даного фізичного якості;

- великими педагогічними можливостями гімнастичних вправ, які широко представлені у навчальної програму з фізичного виховання для початковій школи.

Протиріччя

Під час вивчення літератури науково-практичного характеру по обраної темі виявлено не відповідність між великою практичною значимістю питань розвитку гнучкості у молодшому шкільному похилому віці й слабкої розробленістю засобів і методів її виховання і удосконалення під час уроків фізичної культури.

Проблема дослідження полягає у розв'язанні питання: «Які кошти, методи, кошти та прийоми виховання гнучкості у молодшому шкільному віці є найефективнішими і оптимальними до застосування під час уроків гімнастики?»

Метою дослідження є розробка й оцінка комплексу засобів і методів виховання гнучкості у молодших школярів під час уроків гімнастики.

Об'єкт дослідження - процес виховання гнучкості в дітей віком початковій школи.

Предмет дослідження – кошти, методи, способи розвитку й удосконалення гнучкості під час уроків гімнастики.

Гіпотеза – спрямоване дослідження комплексу засобів і методів виховання гнучкості під час уроків гімнастики, відповідно до особливостями вікового розвитку, сприяє значного підвищення рівня розвитку цього якості у віці 6-11 років.

Завдання дослідження:

1. Вивченнятеоретико-методических положень вихованням гнучкості у умовах загальноосвітньої школи.

2. Узагальнення досвіду роботи спеціалістів у галузі фізичної культури по досліджуваної проблемі.

3. Розробка ефективних засобів і методів виховання гнучкості в дітей віком молодшого шкільного віку від використання під час уроків гімнастики.

4. Експериментальна перевірка розроблених методів розвитку гнучкості у навчально-виховному процесі по фізичного виховання.

Методи дослідження.

1. Аналіз науково-методичною літератури

2. Педагогічні спостереження

3. Методи опитування: бесіди й анкетування

4. Контрольні випробування

5. Педагогічної експеримент

6. Аналіз, порівняння і узагальнення результатів експерименту.

Глава 1. Особливості методики виховання гнучкості у молодшому віці

1.1. Гнучкість як цінне фізичне якість

Однією з головних завдань, що розв'язуються у процесі фізичного виховання, є забезпечення багатостороннього і гармонійного рівня розвитку фізичних якостей.

>Физическими якостями теоретично та практиці фізичного виховання прийнято вважати,социально-обусловленние, системно - структурованіпсихобиологические властивості людини, які регламентують розмаїття видів тварин і форм його рухової активності (О.П. Матвєєв, 2003 р.). До основних фізичних якостей відносять: силу, витривалість, швидкість, вправність та гнучкість. Однією з цінних рухових якостей людини гнучкість. Учені й дослідники у сфері фізичної культури ставлять гнучкість за рівнем значимості на друге місці після витривалості, називаючи вправи на розтягування ефективним засобом оздоровлення і гармонійного фізичного розвитку.

Під гнучкістю розуміють, здатність виконувати руху від великий амплітудою, морфофункціональні властивості опорно-рухового апарату,обуславливающее ступінь рухливості його ланок щодо одне одного (В.І. Лях, 1999 р.стр.4).

Отже гнучкість характеризує ступінь рухливості в суглобах і стан м'язової системи.

Термін «гнучкість» більш застосовуємо, якщо пам'ятати сумарну рухливість в суглобах всього тіла, стосовно окремим суглобам правильно вжити термін «рухливість». (>Ж.К.Холодов, 2001 р.)

Гнучкість має значення у побуті, у спортивній та найменшою трудовою діяльності.

Вона сприяє правильної постави, покращує зовнішній вигляд впливає на життєвий тонус.

Хороша гнучкість забезпечує свободу, швидкість і економічність рухів. Завдяки достатньої рухливості хребетного стовпа і розтягнутості плечових і тазостегнових суглобів людина має можливість виконувати м'які, плавні і витончені руху.

Недостатньо розвинена гнучкість обмежує прояв таких фізичних якостей, як витривалість, сила, швидкість реакції і швидкість руху.Увеличивая енерговитрати і, знижуючи економічність роботи, вона утрудняє координацію рухів людини, оскільки імітує переміщення окремих ланок тіла у просторі і можуть призвести до травм м'язів і зв'язок і під час фізичних вправ.

Гнучкість – раціональна робота наших м'язів, за відсутності запасу рухливості важко виконувати амплітудні рухові дії, що знижує потенційні можливості котрі займаються.

Зниження гнучкості викликає проблеми з здоров'ям: погіршення постави, механічне розбалансування кісток спини, таза і шиї, усунення окремих частин тіла щодо одне одного й як наслідок ушкодження зв'язок, хрящів і деформацію тіла. Короткі м'язи грудях призводять до сутулості спини, котра у результаті виявляється в упалої грудній клітці і зменшеної вентиляції легких.Малоеластичние згиначі стегна і короткі спинні м'язи повертають таз уперед і викликають лордоз, хронічні біль у попереку і запалення сідничного нерва.Опущенная голова викликає головний біль. Запаморочення і хронічну перевтома м'язів задньої частини тіла.

Гнучкість від інших фізичних якостей втрачається із віком (якщо спеціально не тренується), тому вчених вважають рівень гнучкості мірилом віку. Мудрі йоги кажуть: «Поки хребет гнучкий, тіло молодо».

Прояв гнучкості залежить від низки чинників.

Чинники, визначальні для розвитку гнучкості:

- анатомічні особливості будівлі суглобних поверхонь, форма кісток багато чому визначає напрям і розмах руху;

- здатність довільно розслаблюватирастягиваемие м'язи і напружувати ті, які проводять рух, тобто, ступінь вдосконаленнямежмишечной координації;

-Эластические властивості м'язів і зв'язок, велике значення має тут довжина м'язи, короткі м'язи обмежують природну амплітуду рухів і роблять із менш витонченими;

- загальне функціональне стан організму, під впливом втоми гнучкість зменшується, позитивні емоції її збільшують, а протилежні особистісно – психічні чинники погіршують;

- зовнішні умови: доби, температура повітря, наявність розминки;

- підлогу, вік людини, в дітей віком вище, ніж в дорослих, в жінок вище, ніж чоловіків.

Доведено, головним чинником, які обмежують повну природну амплітуду руху на суглобі є опір м'яких тканин: 2% опоруобеспечива6ткажа; 10% - сухожилки і зв'язки; 41% м'язові тканини та його фасції – довжина м'язів – головний чинник, визначальний рухливість в суглобах. «Коротка» м'яз робить суглоб малорухомим, «Довга» дає можливість виявляти повну вільну амплітуду.

З погляду морфофункціональних властивостей опорно-рухового апарату розрізняють такі форми гнучкості: (>ХолодовЖ.К., 2002 р.):

- активну, пасивну, змішану;

- спільний державний та спеціальну;

- динамічну і статичну.

Активна гнучкість – рух з великою амплітудою виконується рахунок власних м'язових зусиль, тобто. прояв гнучкості не викликає сторонньої допомоги, самостійно.

Пасивна гнучкість – виконання рухів під впливом зовнішніхрастягивающих сил (зусиль партнера, зовнішнього обтяження, тренажерів). Розмір пасивної гнучкості більше активної. Різниця між пасивної і необхідність активної гнучкістю називається «запасом гнучкості». Під упливом втоми активна гнучкість зменшується з допомогою зниження здібності м'язів до повного розслабленню, а пасивна збільшується (>АшмаринБ.А, 1990).

Загальна гнучкість – висока рухливість переважають у всіх суглобах опорно-рухового апарату.

Спеціальна гнучкість – амплітуда рухів проявляється і під час конкретного рухового дії.

Статична гнучкість – рухливість, демонстрована в позах - нерухомому становищі тіла.

Динамічна гнучкість – рухливість опорно-рухового апарату, демонстрована рухається.

І з фізичних якостей має власний сприятливий становлення і удосконалення, обумовленийморфофункциональними особливостями вікового розвитку організму.

У молодших школярів є всі передумова придбання гнучкості:

- переважання в кістковій тканині органічних елементів та води, що роблять скелет гнучким і еластичним;

- зчленування кісток рухомий;

- поступове заміщення кістковій тканині хрящової;

- посилення темпи зростання хребта процес формування природних фізіологічних вигинів (шийної і грудної кривизни);

- слабке розвиток м'язів і зв'язок хребта, значна товщина хрящових прошарків хребта;

- кістки скелета вирізняються великою піддатливістю до зовнішніх впливів;

- недостатньо розвинені м'язи, великі м'язи розвинені краще, ніж дрібні, обсяг м'язової тканини 27%.

Найвищі природні темпи розвитку гнучкості спостерігаються в дітей від 6 до 8 років й від 9-ти до 10 – 11 років. У цілому нині рухливість великих ланок тіла збільшується до 13 – 14 років і стабілізується до 16 – 17 років, та був має стійку тенденцію до їх зниження. Якщо 13 – 14 років гнучкість цілеспрямовано не розвивається, вони можуть знижуватися вже у юнацькому віці. Значне погіршення відзначається люди старше 50 років.

>Сенситивним періодом пасивної гнучкості є вік 9 -10 років, а активної 10 – 14 років. Цілеспрямоване розвиток гнучкості має починатися із шостої – 7 років, причому в дітей віком 9 – 14 років якість розвивається у двічі ефективніше, ніж у старшому шкільному віці. У дівчаток показники гнучкості вище на 20 – 30%, ніж в хлопчиків.

У процесі системно побудованого фізичного дітей молодшого шкільного віку головне завдання є забезпечення такої міри розвитку гнучкості, що дозволяє:

- успішно опанувати основними життєво важливими руховими діями, без шкоди стану і функціонування ОДА;

- із високим результативністю виявляти інші рухові здібності: координаційні, швидкісні, силові, витривалість.

>Реализую ці завдання, вважається неприпустимим надмірне розвиток гнучкості, що веде доперерастяжению м'язових волокон і зв'язок, інколи ж необоротним деформаціям суглобних структур. Дані відхилення сприяють порушення у формуванні деяких рухових навичок, розвитку клишоногості, неправильної осанкою і негарної ході. Підвищена гнучкість без достатньої м'язової сили може викликати нестійкість суглобних сполук, що призводять до ушкодженням суглобів. Надмірно гнучкі які мають суглоб: колінний, гомілковостопний і тазостегновий, стають нестабільними і сприйнятливими довивихам і травм.

1.2. Методика, спрямованого розвитку й удосконалення гнучкості

Специфічними засобами на гнучкість є вправи, і під час яких амплітуда рухів доводиться до індивідуально можливого максимуму, не що призводить ушкодженням. Такі вправи прийнято називати – вправами на розтягування (>Ж.К.Холодов, 2001). Найчастіше це гімнастичні вправи, вибірково які впливають на ланки тіла.

Основними обмежниками розмаху рухів є м'язи - антагоністи, що краще здатність м'язів – антагоністів розтягуватися в рухах з великою амплітудою, то більше вписувалося рухливість в суглобах.Растянуть сполучну тканину цих м'язів, зробити їх пружними і еластичними – завдання вправ на розтягування. (>М.Л.Укран, 1979 р.)

Видирастягивающих вправ розрізняють залежно від використовуютьсярастягивающих сил. При застосуванні зовнішніх сил вправи на розтягування називаються пасивними.

Пасивні вправи на гнучкість включають:

- руху, що їх з партнером;

- руху, що їх з обтяженням, гумовимеспандером;

- пасивні руху від використанням власної сили;

- руху, що їх на снарядах, де обтяженням є вагу власного тіла.

Вони є ефективним засобом збільшення і збереження запасу гнучкості і сприяють збільшенню амплітуди активних рухів (Л. П. Матвєєв, 1991). Пасивні вправи може бути динамічного (пружинного) чи статичного (утримання пози) характеру. Найбільший ефект у розвиток пасивної гнучкості приносить поєднання пружинних рухів із наступною фіксацією пози (Т.С.Лисицкая, 1982 р).

З використанням якрастягивающей сили напруга м'язи, вправи звуться – активних. Активна гнучкість розвивається у 1,5 – 2 разу повільніша пасивної (В.М. Платонов, 1986).

У загальній сукупності вправ, вкладених у розвиток гнучкості переважають активні вправи, позаяк у реальних умов життєдіяльності гнучкість, переважно, проявляється у активних формах.

Активні вправи в розтягування використовують переважно у динамічному режимі, а посилення впливу включають виражені статичні моменти з фіксацією ланок тіла у заключних положеннях, відповідним крайнім точкам амплітуди рухів.

Наприклад: пружинисті нахили з фіксацією і притягненням тулуба руками довипрямленним ногах (Л. П. Матвєєв, 1991).

До активним рухам з повним амплітудою ставляться:

- махи ногами і руками;

- нахили і обертальні руху тулубом.

Вправи у розвиток рухливості в суглобах фахівцями рекомендується виробляти шляхом активного виконання рухів з поступово дедалі більшого амплітудою, використанням і «самозахоплень», погойдувань, махових рухів з великою амплітудою.

Крім названих вище на практиці занять фізичними вправами зустрічається чимало рухів, ефект яких забезпечується, як внутрішніми, і зовнішніми силами, такі вправи називаються змішаними чи активно – пасивними. Прикладом таких вправ є пружинисті руху на шпагаті.

За деякими експериментальним даним (>Е.П. Васильєв) під час інтенсивних впливів в розвитку гнучкості доцільні такі пропорції різнихрастягивающих вправ:

- 40 – 45% - активні – динамічні;

- 20% - статичні;

- 35 – 40% - пасивні.

У заняттях з дітьми молодшого шкільного віку частка статичних вправ мають бути менші, динамічних – більше.

Найближчий ефект від участірастягивающих вправ залежить від дотримання методичних правил: (Ю.В.Менхин, 1989)

- попереднє функціональне розігрівання, застосування вправ, викликають достатнютеплопродукцию;

- серійність (багаторазове повторення) і

поступове посиленнярастягивающих імпульсів (до легких больових відчуттів);

- комплексність у підборі засобів і раціональне розташування у структурі заняття (зазвичай, у першій половині більшості).

>Воздействуя на гнучкість у процесі фізичного виховання й забезпечення її поступального розвитку та довгого збереження, розрізняють такі режими спрямованого на гнучкість:

1. Розвиваючий режим – масоване застосуваннярастягивающих вправ у системі різних методів і форм організації.

2.Поддерживающий режим – помірковане виконання вправ на розтягування, для запобіганняреадаптационного погіршення гнучкості.

У процесі спеціального розвитку гнучкості використовуються такі методи:

- метод повторного вправи;

- метод статичного розтягування;

- метод суміщення з силовими вправами;

- ігровий і змагальний методи.

Основний метод розвитку гнучкості є повторний метод, коли вправи на розтягування застосовуються багаторазово серіями. Метод багаторазового розтягування грунтується на властивості м'язів розтягуватися при численних повторах. Починаю руху від невеличкий амплітуди, та поступово збільшують до максимуму. Межею оптимальної кількості повторень є зменшення розмаху рухів чи виникнення больових відчуттів (>О.К. Грачов, 2005). Залежно від статі, віку і її фізичної підготовленості, котрі займаються кількість повторень у серії диференціюється.

На уроках фізичної культури широко застосовуються методи статичного розтягування: пасивні й активні, вони засновані на залежності величини розтягування з його тривалості. З використанням цього методу, попередньо розслабляючись, займаються виконують вправу й утримують кінцеве становище від 5 секунд за кілька хвилин (В.І. Лях, 1999).

Метод суміщення з силовими вправами полягає в становищі: м'яз після тривалої силовий роботи вкорочується на 30% і більше – ефект «>сократительной заборгованості», коли він закріплюється, силові можливості знижуються, а м'язи залишаються укороченими і може спокою, це доводить необхідність спільного розвитку сили та гнучкості. Реалізація сполученого методу забезпечується добором силових вправ, які прагнуть високої рухливості працюючих ланок тіла (>О.К. Грачов, 2005).

Як методів вдосконалення гнучкості, особливо у працювати з молодшими школярами використовуються ігровий і змагальний методи. Вони дозволяють піднести зацікавленість Україною до виконання вправ на розтягування і поліпшити емоційне тло заняття (О.П. Матвєєв, 2003).

При плануванні вправ, які впливають на гнучкість, методично важливо визначити оптимальні пропорції використання цих вправ, і навіть правильну дозування навантажень. Спеціалісти розроблено приблизні рекомендації за кількістю «повторень, темпу рухів і часу «витягів» в статичних положеннях.

На перших заняттях число повторень не перевищує 8 – 10 разів, і поступово підвищується.

Ефективність окремих вправ значною мірою визначається їхня тривалістю, вона повинна переважно забезпечувати максимальну рухливість суглоба. Дослідження динаміки рухливості в суглобах показують, що вона спочатку поступово зростає, досягнувши максимуму - певний час утримується одному рівні, потім поступово знижується (В.М. Платонов, 1986). Для різних суглобів кількість рухів. необхідні досягнення максимальної амплітуди неоднаково.

Тривалість впливу залежить від особливостей суглоба, віку, статі котрі займаються, характеру вправ, темпу і може коливатися від 20 секунд до 2 – 3 хвилин. Темп активних вправ становить одне повторення в секунду, при пасивних одне повторення один – 2 секунди.

Вправи на гнучкість щодо одного занятті рекомендується виконувати у такому послідовності: - вправи для верхніх кінцівок;

- вправи на м'язи тулуба;

- вправи для нижніх кінцівок.

При серійному виконання цих вправ у проміжку відпочинку використовується розслаблення.

Фахівці вважають, що у початковому етапі знають роботи над розвитком гнучкості досить трьох разових занять на тиждень, але є думка необхідність щоденних занять.

>Растягивающие вправи входять у підготовчу частина уроку ф. до. Водночас є засобом підготовки опорно-рухового апарату до активної м'язової діяльності чи основну, якщо передбачені завдання виховання гнучкості, їх використання у заключної частини уроку пов'язані з процесами відновлення організму, що активним відпочинком.

Вправи у розвиток гнучкості рекомендується включати у невелику кількість в Маріїнський комплекс ранкової гігієнічної гімнастики, в розминку під час занять спортом. Їх важливо поєднувати з вправами на собі силу й розслаблення. Встановлено, що комплексне використання силових вправ і вправ на розслаблення як сприяє збільшення сили, розтяжності і еластичності м'язів, які виробляють дане рух, а й підвищує міцністьмишечно-связочного апарату. З іншого боку, виконання вправ на розслаблення, під час спрямованого розвитку рухливості в суглобах, ефект тренування зростає до 10%.

Перерви в тренуванні гнучкості негативно позначаються рівні його розвитку, приміром двомісячний перерву погіршує рухливість на 10 – 12%.

При вихованні гнучкості варто використовувати широкий арсенал вправ, які впливають на рухливість всіх основних суглобів, оскільки спостерігається позитивний перенесення тренування рухливості з одних суглобів інші.

>Незаменимим і найбільшпоходящим засобом розвитку гнучкості є численні гімнастичні вправи.

Побиомеханической сутності переважна більшість гімнастичних вправ вимагає хорошою рухливості в суглобах, і деякі повністю залежить рівня розвитку цієї особливості (Ю.В.Менхин, 1989). Велика амплітуда гімнастичних вправ необхідна підтвердження точних, естетично образотворчих і пластичних рухів (В.І. Пилипович, 1971). Спеціальний добір вправ гімнастики, потребують великий рухливості в суглобах, може бути засобом підвищення загальної гнучкості у котрі займаються під час уроків фізичної культури.

Гімнастка у вітчизняній системі фізичного виховання важливе засіб досягнення гармонійного розвитку учнів, вона входить обов'язковим розділом в навчальну програму. Молодші школярі відповідно до ній вивчають ряд гімнастичних вправ: переверти, стійки, «міст» та інші, основою виконання якого є високий рівень рухливості окремими суглобах. У процесі навчання дітей і вдосконалення цих вправ відбувається зростання показників гнучкості. Спеціалісти ВООЗ зазначають велике значенняОРУ вирішення завдань поліпшення рухливості. Спрямовані на різнобічний фізичний розвиток котрі займаються, найпростіші вправи для рук, тулуба, ніг не сприяють збільшенню амплітуди рухів у суглобах, зміцнюють опорно-руховий апарат, розтягують, що у роботі, м'язи.

На уроках гімнастики формується правильна постава, виховується «школа рухів» і гімнастичний стиль виконання вправ, основний характеристикою якого є легкість, вишуканості і краса виконання. Така діяльність створює сприятливі умови для естетичного виховання, виховує естетичні смаки і почуття на області фізичної культури.

1.3. Особливості розвитку гнучкості у молодшому шкільному віці

Педагогічні впливу, створені задля розвиток гнучкості, дають максимальний ефект, якщо їх починають систематично і цілеспрямовано запровадити у молодшому шкільному віці. У цей час м'язи зберігають досить велику еластичність, асуставно-связочний апарат у змозі витримувати певні навантаження, які під час виконанні вправ на розтягування (на початку навантаження мусять бути невеликими) – вправи на розтягування треба використовувати у "малих дозах, але досить часто, щоб було використовувати ефект післядії цих вправ. На початковому етапі знають розвитку гнучкості вправи на розтягування нічого не винні викликати в котрі займаються болі.

У молодшому шкільному віці особлива обережність необхідна і під час вправ, вкладених у збільшення рухливості хребетного стовпа і плечових суглобів. Ці ланки опорно-рухового апарату в дітей віком 7 – 11 років дуже ніжні і легко травмується. З усіх зчленувань опорно-рухового апарату полімер у період переносять навантаження, пов'язані із застосуваннямрастягивающих сил, тазостегнові іголеностопние суглоби. Тому, на початку треба розвивати рухливість саме цих суглобів (А.М.Шлемин,1973г.Стр. 169). Обсяг і інтенсивність вправ на гнучкість зростатиме поступово.

До 10 – 11 років потрібно утриматися від виконання нахилів уперед і з максимальної амплітудою.

На початковому етапі знають розвитку гнучкості годі застосовувати дуже багато пасивних вправ.

Активна і пасивна гнучкість у віці розвиваються паралельно. Використання динамічних вправ призводить до зростання активної гнучкості на 19 – 20%, а пасивної на 10 – 11%. Використання пасивних вправ забезпечує збільшення активної гнучкості на13%, а пасивної на 20%. На думку О.П. Матвєєва, в дітей віком молодшого шкільного віку найефективніше комплексне розвиток гнучкості, коли динамічні вправи у розвиток активної наукової та пасивної гнучкості становлять по 40% часу, відведеного на уроці, але в виконання статичних вправ – 20%.

Рівень розвитку гнучкості повинен кілька перевершувати ту максимальну амплітуду, необхідна для оволодіння технікою досліджуваного рухового дії – це запас гнучкості. Досягнутого рівень гнучкості варто підтримувати повторним відтворенням необхідної амплітуди рухів. Тому на згадуваній уроках фізичної культури з молодшими школярами вправи в розвитку гнучкості треба включати постійно зростає і у великому обсязі. Ці вправи доцільно включати у домашні завдання й рекомендувати виконання під час ранкової гімнастики і рухливих перервах тощо.

На відміну з інших фізичних якостей, які з час перебування дитини на школі можуть поліпшуватися, перевершуючи початкову величину у кілька разів (наприклад, показники абсолютної сили) гнучкість починає регресувати вже в роки життя. Причина - в поступовеокостенении хрящових тканин, зміцнення зв'язочного апарата, зменшення еластичності зв'язок.

Встановлено, що природний регрес рухливий переважають у всіх суглобах настає удесятеро – 11 років. Цьому природному регресу гнучкості можна протидіяти тим ефективніші, що менше вік учнів. Спеціальними дослідженнями показано, що з школярів молодого віку гнучкість піддається поданого поліпшенню набагато краще, ніж в підлітків 13 – 14 років. Вважають, що це вік є найсприятливішим для спрямованого зростання амплітуди рухів переважають у всіх головних суглобах.

Для розвитку рухливості у різних відділах опорно-рухового апарату форми впливу неоднакові:

- длялучезапястного суглоба: згинання, розгинання, обертання;

- для плечового суглоба: обертання, махові руху на різних напрямах, і площинах, висі на гімнастичної стінці, присідання в висі стоячи ззаду, вимахування в висі, нахили уперед із хватом за рейку гімнастичної стінки, пружинисте відведення рук, «міст»,викрут з гімнастичної палицею;

- для м'язів тулуба –пригибание, нахили тому, нахили вперед, хвилеподібні руху тулубом, нахили убік, повороти і обертання тулуба;

- для гомілковостопного суглоба – відтягування шкарпеток, сиві на п'ятах з відтягнутими шкарпетками;

- для тазостегнового суглоба – глибокіприседи на повної ступні вагітною ноги порізно, глибокіприседи вагітною широкого випаду уперед і убік, нахили уперед, у становищі ноги порізно, нахили уперед, у становищі сива, стоячи біля опори – махи ногами вперед, тому, боку, шпагат поперечний, подовжній.

За виконання завдань на гнучкість перед учнем краще ставити конкретну мету: дотягтися рукою до певної точки, підняти плаский предмет із підлоги тощо. прийом дозволяє досягти більшої амплітуди рухів.

Завдання розвитку гнучкості у учнів початкових класів важливо вирішувати разом із підвищенням їхніх теоретичних знань. З перших уроків слід ознайомлювати учнів із назвами частин тіла, з рухами, що вони роблять. Учні повинні знати, що таке згинання і розгинання, відведення і,супинация іпронация, кругові рух, повороти і обертання. Названі руху повинні прагнути бути освоєними (Лях, 1999, стор. 10). Цілеспрямована робота з збільшення рухливості в суглобах завершується упорядкуванням комплексів вправ, адекватних віку учнів і лобіювання відповідних змісту уроку. В одному уроці досить застосування 8 – 10растягивающих вправ.

Висновки на чолі

Аналіз науково- методичної літератури дозволив вивчити широке коло питань, що характеризує процес розвитку гнучкості під час уроків фізичної культури. Через війну узагальнення теоретичних знань і положень виявлено:

- особлива значимість гнучкості у різні види життєдіяльності, і навіть для фізичного розвитку школярів;

- вікова схильність дітей молодшого шкільного віку до цілеспрямованому вихованню гнучкості, обумовлена поруч анатомо-фізіологічних особливостей;

- спеціальні кошти й методи, ефективно що покращують рухливість в суглобах опорно-рухового апарату;

- великі педагогічні можливості гімнастичних вправ, що є базовим засобом підвищити рівень розвитку гнучкості у процесі фізичного виховання;

- особливості методики виховання гнучкості у молодшому шкільному віці.

Глава 2. Мета, завдання, методи лікування й організація досліджень

2.1. Мету й завдання дослідження

Аналіз науково-методичною літератури та публікацій періодичної преси дозволив встановити актуальність обраної теми, що полягає у встановленні необхідності розвитку гнучкості в дітей віком молодшого шкільного віку внаслідок наявних сприятливих вікових особливостей виявити протиріччя між практично важливим процесом виховання гнучкості й не дуже повно представленими у літературі способами і методиками її виховання 7 – 11 років.

Виходячи з цього, метою нашого дослідження є: розробка й оцінка комплексу засобів і методів виховання гнучкості у молодших школярів.

Завдання дослідження.

1. Вивченнятеоретико-методических положень вихованням гнучкості у умовах загальноосвітньої школи.

2. Узагальнення досвіду роботи спеціалістів у галузі фізичної культури по досліджуваної проблемі.

3. Розробка ефективних засобів і методів виховання гнучкості в дітей віком молодшого шкільного віку від використання під час уроків гімнастики.

4. експериментальна перевірка розроблених методів розвитку гнучкості у навчально-виховному процесі по фізичного виховання.

2.2. Методи дослідження

Задля реалізації цілей і завдань дослідження застосовувалися такі педагогічні методи дослідження:

>1.Изучение, аналіз політики та узагальнення науково-методичною літератури.

>2.педагогические спостереження та методи опитування.

>3.Анализ, порівняння і узагальнення результатів експерименту.

Аналіз літературних джерел

Для одержання об'єктивної інформації з досліджуваної темі, уточнення методик дослідження вивчалася спеціальна література про вікових особливостях молодших школярів, про значення й важливості гнучкості для фізичного розвитку та роллю у різних видах життєдіяльності, методики її виховання. Був вивчена характеристика коштів розвитку гнучкості, особливу увагу приділялося гімнастичним вправ; розглядалися дані продозированию вправ і екологічні показники оцінки гнучкості у тестових завданнях навчити для початкових класів.

Усього проаналізоване ______ літературних джерел.

Педагогічні спостереження

На уроках гімнастики вСОШ № 39 вироблялося безпосереднє відкрите педагогічне спостереження, вивчався досвід роботи вчителів фізичної культури та індивідуальна методика виховання гнучкості, яка у роботи з школярами.

Методи опитування

У дослідженні було використано методи опитування: бесіди й анкетування.

Розмови проводилися зі школярами виявлення рівня знання фізичному розвитку,

значенні гнучкості, про кошти її покращення.

У зустрічі з учнями третіх класів задавалися такі питання:

- Які фізичні якості й уміння потрібні сучасній людині?

- Як багато уявляєте собі гнучкого людини?

- Чи необхідна гнучкість у житті, де є обов'язковим її прояв?

- З допомогою, яких вправ можна більш гнучким?

- Чи часто під час уроківф.к. і майже комплексноУГГ чином ви їх виконуєте?

Педагогам поф.к.СОШ № 39 було запропоновано анкета, визначальна індивідуальну методику підвищити рівень розвитку гнучкості у практиці занять фізичними вправами.

Анкета

Індивідуальна методика розвитку гнучкості школярі.

1. У якій віковому періоді Ви віддаєте перевагу цілеспрямовано удосконалювати гнучкість школярі?

а 1 – 4 класі;

б) 5 – 9 класі;

удесятеро – 11 класі;

р) приділяєте їй однакове увагу переважають у всіх вікових періодах.

2. Чи часто Ви ставите завдання виховання гнучкості під час уроків?

а) часто, відводжу їй особливу роль;

б) постійно, поряд з іншими фізичними якостями;

в) рідко, приділяючи менше уваги, чиїм фізичним якостям;

р) вважаю непотрібним приділяти гнучкості увазі під час уроківф.к.

3. Який вид гнучкості Ви вважаєте особливо важливим і досить розвиваєте їх у процесі фізичного виховання?

а) пасивну і статичну гнучкість;

б) активну і динамічну гнучкість;

у загальну гнучкість;

р) розвиваєте однаково всі види гнучкості.

4. У якій частини уроку Ви використовуєте вправи на розтягування?

а підготовчої частини;

б) в більшості;

в) в заключної частини;

р) сполучите у двох – трьох частинах уроку.

5. Яким вправ Ви віддаєте перевагу при розвитку гнучкості?

а) активним вправ;

б) пасивним вправ;

в) статичним вправ;

р)комбинируете всі відомі Вам кошти.

6. З допомогою якого методу Ви підвищуєте рівень розвитку гнучкості?

а) методу повторного вправи;

б) ігрового методу;

в) змагальницького методу;

р) сполучите різні методи.

7. У якій розділі програми Ви приділяєте більше уваги питанням розвитку гнучкості?

а) легка атлетика;

б) гімнастика;

в) спортивні ігри;

р) переважають у всіх розділах

8. Використовуєте ви на практиці занять елементи оздоровчих методик?

а) йоги;

б)стретчинга;

в)калланетики й інші кошти;

р) не використовую.

Контрольні випробування

Важливим організуючим і спрямовуючим чинником у процесі фізичної підготовки школярів є контролю над рівнем розвитку фізичних якостей. У результаті вивчення методичної літератури відібрали тестові завдання з метою оцінки гнучкості у молодших школярів та критерії рівня його розвитку.

Спосіб виконання таки тестових завдань

1.Наклон уперед, уседее – випробовуваний вагітною сива на підлозі, ноги розведені приблизно 30 див, руки вгору, п'яти розташовані на півметровій горизонтальній лінії, перпендикуляром до її середині покладено лінійка чисантиметровая стрічка.Занимающийся нахиляється вперед не згинаючи колін і опускає пальці на вимірювальне пристрій.

2. «Міст» - лежачи на спині, зігнути ноги, топа на ширині плечей, руки в упорі за плечима, пальці вперед, прогинаючись, розігнути ноги і руки, голова тому. Фіксується відстань від кінчиків пальців до п'ять в сантиметрах.

3.Отведение рук тому лежачи на животі – випробовуваний лежить животі, руки з гімнастичної палицею вгору, піднімає руки максимально вгору – тому, підборіддя зафіксовано на підлозі, вимірюється відстань від статі до кінчиків пальців по перпендикуляру в сантиметрах.

4.Махи ногою – стоячи біля опори боком, випробовуваний виконує по 3 – 5 махів вперед, убік й тому, оцінка кута підйому ноги виробляється візуально. І це виконати інший ногою.

Аналіз і узагальнення даних

Результати досліджень було проаналізовані, вироблено порівнювати з персональними даними критеріями оцінок і розрахований відсотковий приріст ступеня збільшення рухливості суглобів, завдяки застосуванню експериментальної методики, зроблено висновки та оцінка педагогічного експерименту.

2.3. Організація експерименту

Для проведення педагогічного експерименту використовувалися умови спортивної базиСОШ № 39, безпосередньо експериментальна методика спрямованого виховання гнучкості впроваджувалася під час уроків гімнастики протягом переддипломної практики з 12.01.06 по 22.02.06 р. По-третє класах, де3-а клас – це експериментальна група, а3-в – контрольна.

Із початком практики у шкільництві було визначено вихідний рівень розвитку гнучкості школярі обох класів, з допомогою відібраних таки тестових завдань, саме зроблена оцінка:

- гнучкості хребта вперед;

- гнучкості хребти тому;

- рухливості плечових суглобів;

- рухливості тазостегнових суглобів.

Поруч із тестуванням в експериментальної груп (>3-а) під час уроків гімнастики вводилися нові що для школярів методи і засоби збільшення рухливості. Контрольний клас (>3-в) займався по традиційної методиці, де поліпшення гнучкості не приділяли належної уваги. Основне завдання експерименту стало удосконалювання принципів і розширення комплексу засобів і методів розвитку гнучкості у молодших школярів.

Процес розвитку гнучкості у експериментальної групі –3-а клас здійснювався поступово, дозування вправ була незначна, але вправи застосовувалися систематично і регулярно кожному уроці, і навіть рекомендувалися до виконання вУГГ. Особлива увага приділялася забезпечення гармонійного розвитку рухливості переважають у всіх основних суглобах.

Основними засобами виховання гнучкості у експерименті може бути гімнастичні вправи різної спрямованості, які поєднувалися у таких співвідношеннях: 50% - активні вправи, 30% - пасивні, 20% - статичні. Теми рухів, кількість повторень, час утримання в статичних положеннях використовувались у відповідність до рекомендаціями фахівців.

Вправирастягивающего характеру використовувалися в усіх галузях уроку: у підготовчій частини після попереднього розігріванню, виконувалися переважно активні вправи пружинного характеру; в більшості різноманітно поєднувалися пасивні, статичні й активні вправи; в заключної частини частіше застосовувалися статичні положення з розслабленням в заданої позі, вони допомагали вирішувати проблему зниження навантаження в уроці, і навіть забезпечували сприятливі умови для відбудовних процесів в організмі школярів. Різні види гнучкості у своїй розвивалися паралельно.

За виконання завдань на гнучкість перед дитиною ставилася конкретну мету, наприклад: дотягтися рукою до певної точки. Такий прийом, на думку В.І. Ляха, дозволяє досягти більшої амплітуди рухів. Основний метод розвитку рухливості суглобів був повторний метод, де вправи на розтягування виконувалися серіями (1 – 2 – 3) по 8 – 10 повторень на перших заняттях, та був поступово їх об'єм і інтенсивність зростали між серіями, пропонувалися вправи на розслаблення.Амплитуду рухів рекомендувалося поступово збільшувати і виконувати вправи на розтягування до відчуття дискомфорту та легкій хворобливості врастягиваемой частини тіла. Такий засіб для досягнення вправ вимагав свідомого і зацікавленого ставлення до роботи, тому перед застосуванням дітям повідомлялися теоретичні знання про значення даних вправ, механізмі дії на опорно-руховий апарат, і можливих позитивні результати. Це допомагало створювати позитивні мотиваційні установки виконання наших завдань.

Крім методу повторного вправи практикувалися ігровий і змагальний методи.

Уроки гімнастики проводилися двічі на тиждень, ще, експериментальна група запрошувалась на додаткові секційні заняття з гімнастики, де активно використовувалися елементи широковідомих оздоровчих методик:стретчинга, йоги, ушу. Дітям цього було розроблено систему домашніх завдань, вона систематично контролювалася і оцінювалася і включала у собі: вправи в розвитку гнучкості хребта, рухливості плечових, тазостегнових та інших суглобів.

Вправи, застосовувані у розвиток гнучкості

1. Повторні, пружні руху, що б амплітуду і інтенсивність розтягування. Наприклад: пружні нахили вседее.

2. Руху, що їх по можливо великий амплітудою. Наприклад: нахили уперед і тому вщерть.

3. Вправи з допомогою інерції руху будь-якої частини тіла. Наприклад: махи ногами уперед і з поступово збільшуваний амплітудою руху.

4. Вправи з допомогою додаткової зовнішньої опори. Наприклад: захоплення руками за рейку гімнастичної стінки чи окрему частина тіла з наступним притягненням.

5. Руху з активною допомогою партнера чи вчителя.

6.Статические положення у певної позі. Наприклад: «шпагат», «міст».

7. Вправи комплексного впливу.

Вправи переважно для плечових суглобів

1. З різних вихідних положень: руки вгору, вниз, убік, перед грудьми, позаду та інших.

- відведення прямих рук тому пружними іривковими рухами;

- помахи прямими руками: односпрямовані,разнонаправленние, одночасні і почергові;

- кругові руху зігнутими і прямими руками в бічний і лицьової площинах.

2.Викрути в плечових суглобах, тримають у руках гімнастичну палицю, виконувати повільно із зменшенням відстані між руками.

3. У положенні «міст» погойдування уперед і тому, згинаючи і випрямляючи ноги.

4. У упорі лежачи ззаду, згинаючи ноги, пружні руху тулубом вперед.

Вправи переважно для хребетного стовпа

1. З різних вихідних положень. Основна стійка, стійка ноги порізно.

- нахили вперед, убік, з різними рухами руками;

- нахили уперед із захопленням ніг;

- повороти тулуба;

- нахили разом із поворотами тулуба;

- кругова обертання тулуба;

2. З сива: ноги разом, порізно, одна нога відведена убік й зігнута в коліні:

- нахили вперед;

- нахили із захопленням ніг.

3. З упора присівши, випрямлення ніг, не відриваючи рук від статі.

4. З різних вихідних положень: основна стійка, ноги порізно, стоячи навколішки та інших.

- нахили тому.

5. «Міст» з положення, лежачи на спині.

6. Лежачи на животі, прогинаючись захопити руками стопи.

Вправи переважно для тазостегнових суглобів

1. З різних вихідних положень: основна стійка, стійка ноги порізно.

- почергові махи ногами вперед, убік і з різними рухами руками.

2. З широкої стійки, стопи розгорнуто.

- пружні глибокі присідання.

3. Зі становища випаду уперед і убік.

- пружні присідання;

- присідання з нахилами тулуба.

4. З упора стоячи ноги порізно, спираючись руками про підлогу,пружинящее опускання таза.

- те, але одна нога попереду, інша ззаду.

>Опускание в шпагат.

Вправи з допомогою гімнастичної стінки.

1. Вправи для плечових суглобів

- стоячи обличчям до стінки, на крок від нього, спираючись прямими руками на палицю, лише на рівні грудях, пружні нахили вперед.

- У висі стоячи ззаду, прогинання вперед.

З вису стоячи ззаду перехід у вис, присівши ззаду.

- стоячи спиною до стінки, на крок від нього, руки хватом знизу за рейку в розквіті плечей, присідаючивикрут в плечових суглобах.

2. Вправи для хребетного стовпа.

- стоячи спиною до стінки, нахил вперед не згинаючи ніг, із захопленням руками за першу – другу рейку;

- стоячи спиною до стінки, тримаючись руками за рейку лише на рівні голови, прогинання у грудній і поперекової частинах хребта;

- стоячи боком до стінки, нахили убік;

- стоячи спиною до стінки, на крок від нього, нахил тому, поступово переставляючи руки по рейкам вниз.

3. Вправи для тазостегнового суглоба

- стоячи обличчям до стінки, на крок від нього, одна нога другого – третьої рейці, інша на підлозі, згинання ноги, що постала рейці.

- стоячи в одній нозі боком до стінки, інша на рейці, нахили уперед і з бік, нахили із захопленням ноги, повороти тулуба, присідання на опорною. І це стоячи лицем і дивитися спиною до стінки.

- стоячи в одній нозі, обличчям до стінки, інша на рейці, ковзання ногою по рейці убік, руками підтягуючи тулуб до стінки;

- стоячи обличчям до стінки, одна нога на нижньої рейці, інша на підлозі, відведення ноги тому ковзанням підлогою, тримаючись двома руками за четверту – п'яту рейку.

4. Вправи для гомілковостопного суглоба

- тримаючись руками за рейку, глибокі присідання, не відриваючи п'ять від статі;

- в упорі стоячи на шкарпетках, спираючись руками про рейку, почергове опускання п'ять на підлогу;

- стоячи на нижньої рейці на шкарпетках, обличчям до стінки, пружинні погойдуванню вгору – вниз, намагаючись як і нижче опустити п'яти;

- стоячи обличчям до стінки в одній нозі, шкарпетку розгорнуть назовні вкрай, нахили прямим тулубом убік опорною ноги, не відриваючи п'ятку від статі.

- стоячи обличчям до стінки на правої ноги, ліва спирається про підлогу підйомом, присідання на правої ноги з натискуванням на ліву. І це в інший нозі.

Описані гімнастичні вправи планувалися відповідно до основне завдання уроку і особливостями котрі займаються.

Основні правила їх застосування:

Комплексна спрямованість і суворий контролю над обсягом і інтенсивністю впливів.

На завершальний етап переддипломної практики вироблено повторне тестування як і експериментальної групі –3-а клас, і у контрольної –3-в клас. Умови його проведення повністю збігалися з початкової перевіркою.

>Достоверние дані в експериментальної групі показали 12 людина, вони пройшли обидва етапу тестування, у контрольній групі (клас корекції) – 11 людина.

Висновки на чолі

1. З актуальності досліджуваної проблеми освіти й виявлення протиріччя, нами поставлені мету й завдання дослідження.

2. Задля реалізації цілі й вирішення завдань дослідження заплановано і застосований комплекс науково – педагогічних методів.

3. Організація дослідження полягала у визначенні вихідного рівня розвитку гнучкості школярі третіх класівСОШ № 39, впровадження експериментальної методики на одній із груп, і проведенні повторного тестування, що може підтвердити заявлену гіпотезу дослідження або ж спростувати її.

Глава 3. Результати дослідження

Аналіз науково – методичної літератури дозволив вивчити широке коло питань, характеризуючих процес розвитку гнучкості під час уроків фізичної культури.

Через війну

узагальнення теоретичних знань виявлено:

- особлива значимість гнучкості у різні види життєдіяльності, і навіть для фізичного розвитку школярів;

- вікова схильність дітей молодшого шкільного віку до цілеспрямованому вихованню гнучкості, обумовлена поруч анатомо-фізіологічних особливостей;

- спеціальні кошти й методи, ефективно що покращують рухливість в суглобах опорно-рухового апарату;

- великі педагогічні можливості гімнастичних вправ, є базовим засобом підвищити рівень розвитку гнучкості у процесі фізичного виховання;

- особливості методики виховання гнучкості у молодшому шкільному віці.

Педагогічні контролю над уроками гімнастики у перших класахСОШ № 39 (Викладачі:КаденцеваТ.А., ) і анкетування вчителівф.к. дозволили оцінити ставлення педагогів до проблеми розвитку гнучкості під час уроків гімнастики і можливість установити практичну методику її виховання. Отримано такі результати;

- під час уроків гімнастики у перших класах який завжди приділялося належну увагу питанням розвитку рухливості в суглобах, вправирастягивающего характеру застосовувалися переважно у підготовчої частини уроку для розігріванню, як активних динамічних рухів, пружинного імахового характеру;

- нечасто завдання розвитку гнучкості ставилася як із основних, Якщо ж ставилося, то цьому випадку вироблялося комплексне вплив засобами динамічних і статичнихрастягивающих вправ;

- завдання гнучкості часто поєднувалися з удосконаленням низки гімнастичних вправ: міст, стійка на лопатки,полушпагат та інших;

- мало використовувалися пасивні вправи на розтягування, а частка статичних була невиправдано мала;

- основним методом розвитку гнучкості був повторний метод із елементами ігрового і змагальницького.

Отже, систематичного і цілеспрямованого на зростання рівня розвитку гнучкості під час уроків гімнастики у перших класах СВУ №39 не вироблялося.

Відповіді, отримані розмовах із учнями, підтверджують результати педагогічних спостережень: молодший школяр, маючи чітке уявлення про важливість даного фізичного якості, немає знання засобах його поліпшення та розвитку.

Анкетування що працюють у школі вчителів показало розбіжність практичної методики виховання гнучкості з загальновизнаною у спеціальній літературі.

Початковий етап педагогічного експерименту був у визначенні вихідного рівня загальної гнучкості школярі третіх класівСОШ № 39 у вигляді тестування рухливості окремих суглобів і хребетного стовпа.

У таблицях № 1 і № 2, представлені результати першим етапом тестування у контрольної й експериментальної групах.

Таблиця №1

I етап тестування експериментальної групи

Загальний результат тестування експериментальної групи:

Високий рівень – 5,4%

Середній рівень – 26,5%

Низький рівень – 68%

Таблиця № 2

I етап тестування контрольної групи

Загальний результат тестування контрольної групи:

Високий рівень – 8%

Середній рівень – 27,2%

Низький рівень – 64,6%

Графік № 1

Порівняльні дані I етапу експерименту

Шляхом порівняння даних з критеріями оцінок рівня розвитку гнучкості виявлено, що і в експериментальної, і у контрольної групах з усіх видів таки тестових завдань переважає низький рівень показників. Ми вважаємо, що це результат неуважного ставлення до проблеми розвитку гнучкості.

Протягом переддипломної практики в експериментальному класі широко практикувалися, різноманітно сполучаючись, вправи на розтягування вищезазначені. З її закінченням зроблено повторний етап педагогічного експерименту, співпадаючий за змістом з початковою.

Таблиця № 3

II етап тестування експериментальної групи

Загальний результат II етапу тестування експериментальної групи:

Високий рівень – 20% - приріст становив – 14,6%

Середній рівень – 42% - приріст становив – 16:

Низький рівень – 38% - зменшився на 21%

Поліпшення гнучкості сталася всіх щаблях за всі тестовим завданням.

Графік № 2 Приріст гнучкості у експериментальної групі

Таблиця № 4

II етап тестування контрольної групи

Загальний результат II етапу тестування контрольної групи:

Високий рівень – 8% - приросту немає;

Середній рівень – 40% - приріст становив 12,8%;

Низький рівень – 48% - знижений на 14%.

Результати тестування контрольної групи показують наявність невеликого поліпшення рівня розвитку гнучкості, приріст показників пояснюється великою часткою гімнастичних вправ в уроки й таки великі педагогічні можливості гімнастичних вправ.

Висновки для роботи

1. Аналіз і узагальнення науково-теоретичних положень показало велику важливість спрямованого виховання гнучкості у молодшому шкільному віці.

2. Узагальнення досвіду роботи фахівців із фізичну культуру, у сфері досліджуваної проблеми, дав змогу виявити, питання виховання гнучкості у умовах школи не отримують гідного уваги.

3. Спеціально відібрані і розроблені кошти й методи виховання гнучкості ефективно покращують її показники в дітей віком молодшого шкільного віку, що доведено внаслідок педагогічного експерименту, і отже висунута гіпотеза є вірною й доведеною.

Література

1.АшмаринБ.А., Виноградов Ю.О. та інших. Теорія й методику фізичного виховання. – М: Просвітництво, 1990. – 287 з.

2. Бутін І.М.,Бутина І.А. Фізична культура, в початкових класах - М: «>Владос – Пресс». 2003. – 176 з.

3. Васильєва В.В. Фізіологія людини. – М: Фізкультура і спорт, 1984 – 319 з.

4. Родик М.А., Барамідзе А.М., Кисельов Т.Г.Стретчинг. Рухливість, гнучкість, елегантність. –М: Радянський спорт, 1991 – 96 з.

5. ГрачовО.К. Фізична культура. – М:ИКЦ «>МарТ», 2005 –464с.

6.ЖуравинМ.Л., Меньшиков М.К.Гимнастика – М: Академія, 2001 –448с.

7.Качашкин В.М. Методика фізичного виховання. М: Просвітництво, 1980 – 304 з.

8.Лисицкая Т.С. Художня гімнастика – М: Фізкультура і спорт, 1982 – 231 з.

9. Лях В.І. Гнучкість й методику його розвитку – Фізкультура у шкільництві № 1 1999 –с.25

10. Матвєєв Л. П. Теорія й методику фізичної культури. – М: Фізкультура і спорт, 1991 – 543 з 

________________________________________________________________________________________________

Профілактика спортивного травматизму 

Введення 

У вітчизняній і зарубіжній літературі досить широко висвітлені проблеми боротьби з різними видами травматизму і зовсім недостатньо - питання організації травматолого-ортопедичної допомоги та профілактики травматизму в спорті. 

З перших повоєнних років у країні розгорнулася велика робота по боротьбі з травматизмом. У свою чергу досвід, накопичений у період Великої Вітчизняної війни, а також досягнення військово-польової хірургії були використані для подальшого вдосконалення організації травматологічної допомоги. Значну роль у її розвитку відіграли систематично проводилися наради та конференції травматологів-ортопедів, на яких ставилися завдання прискорення темпів розгортання мережі спеціалізованих установ, відновлення її довоєнного рівня і подальшого збільшення. 

Пошкодженням, або травмою, називають вплив на організм людини зовнішнього фактора (механічного, фізичного, хімічного, радіоактивного, рентгенівських променів, електрики та ін), порушує будову і цілісність тканин, і нормальний перебіг фізіологічних процесів. 

Залежно від характеру травмируемой тканини розрізняють шкірні (удари, рани), підшкірні (розриви зв'язок, переломи кісток та ін) і порожнинні (удари крововиливи, поранення грудей, живота, суглобів) ушкодження. 

Пошкодження поділяються на прямі і непрямі, залежно від точки прикладання сили. Вони можуть бути поодинокими (наприклад, поперечний перелом стегнової кістки), множинними (множинний перелом ребер), поєднаними (перелом кісток тазу з розривом сечового міхура) і комбінованими (перелом стегна і відмороження стопи і т.п.). 

Дія механічного чинника, що викликає пошкодження, проявляється у вигляді стиснення, розтягування, розриву, скручування або протівоудара, в результаті якого травмується ділянку тканини, протилежний місцю застосування сили. 

Травми бувають відкриті, з порушенням цілісності, і закриті, коли зміна тканин і органів відбувається при непошкодженою шкірі та слизовій оболонці. 

Види травм 

По тяжкості травми діляться на важкі, середнього ступеня тяжкості і легкі. 

Важкі травми - це травми, що викликають різко виражені порушення здоров'я і приводить у втраті навчальної та спортивної працездатності строком понад 30 днів. Постраждалих госпіталізують або тривалий час лікують у дитячих травматологів-ортопедів у спеціалізованих відділеннях або амбулаторно. 

Травми середньої складності тяжкості - це травми з вираженим зміною в організмі, призвели до навчальної та спортивної непрацездатності строком від 10 до 30 днів. Діти зі спортивними травмами середньої тяжкості також повинні лікуватися у дитячих травматологів-ортопедів. 

Легкі травми - це травми, що не викликають значних порушень в організмі і втрати загальної та спортивної працездатності. До них відносяться садна, потертості, поверхневі рани, легкі удари, розтягнення 1-го ступеня та ін, при яких учнівська потребують надання першої лікарської допомоги. Можливо поєднання призначеного лікарем лікування (терміном до 10 днів) з тренуваннями і заняттями зниженою інтенсивності. 

Крім того, виділяють гострі та хронічні травми. 

Гострі травми виникають в результаті раптового впливу того чи іншого травмуючого фактора. 

Хронічні травми є результатом багаторазового дії одного і того ж травмуючого фактора на певну область тіла. 

Існує ще один вид травм - мікротравми. Це пошкодження, одержувані клітинами тканин в результаті одноразового (або часто пошкоджується) впливу, незначно перевищує межі фізіологічного опору тканин і викликає порушення їх функцій і структури (тривалі навантаження на незміцнілий організм дітей і підлітків). 

Іноді виділяють дуже легкі травми (без втрати спортивної працездатності) і дуже важкі травми (що приводять до спортивної інвалідності і смертельних наслідків). 

Серед видів спортивних ушкоджень удари найбільш часто зустрічаються в хокеї, футболі, боксі, спортивних іграх, боротьбі, ковзанярському спорті. Пошкодження м'язів і сухожиль часто спостерігаються при заняттях штангою, легкою атлетикою і гімнастикою. Розтягнення зв'язок - перевага при заняттях штангою, боротьбою і легкою атлетикою і гімнастикою, стрибках у воду, спортивними іграми і боксом. Переломи кісток відносно часто виникають у борців, ковзанярів, велосипедистів, хокеїстів, боксерів, гірськолижників, футболістів. Рани, садна, потертості переважають при заняттях велосипедним, лижним, ковзанярський спорт, хокеєм, веслуванням. Струс мозку найбільш часто зустрічаються у боксерів, велосипедистів, стрибунів у воду, футболістів, представників гірськолижного спорту. 

По локалізації ушкоджень у фізкультурників і спортсменом найчастіше спостерігаються травми кінцівок, серед них переважають пошкодження суглобів, особливо колінного і гомілковостопного. При заняттях спортивною гімнастикою частіше виникають пошкодження верхньої кінцівки (70% всіх травм). Для більшості видів спорту характерні ушкодження нижніх кінцівок, наприклад в легкій атлетиці та лижному спорті (66%). Пошкодження голови і обличчя характерні для боксерів (65%), пальців кисті - для баскетболістів і волейболістів (80%), ліктьового суглоба для тенісистів (70%), колінного суглоба - для футболістів (48%) і т.п. Серед спортивних травм, як правило, високий відсоток травм в середній важкого ступеня. 

Травми - це для дитини важке випробування і психологічного, і фізичного плану. Навіть при сприятливому результаті важка травма у багатьох дітей і підлітків відбиває бажання займатися фізичною культурою і спортом. Крім того, 8-10% важких травм закінчуються втратою загальної та спортивної працездатності, тобто призводять до інвалідності. 

Неминучі чи травми при заняттях фізкультурою і спортом? 

Найдокладніший аналіз великої кількості травм у школярів при заняттях фізкультурою і спортом протягом 20 років показав, що спортивний травматизм - це певною мірою процес керований. І при організації належних заходів профілактики спортивні травми можна звести до мінімуму, особливо ушкодження середньої тяжкості і важкі. 

Попередження спортивного травматизму засноване на принципах профілактики ушкоджень з урахуванням особливостей окремих видів спорту. Крім загальних організаційно-профілактичних заходів забезпечення безпеки на навчально-тренувальних заняттях і спортивних змаганнях в окремих видах спорту існують заходи профілактики спортивного травматизму, притаманні лише даному виду спорту. 

Профілактика спортивного травматизму і захворювань 

Важливими завданнями попередження спортивного травматизму є: 
 

• 
  знання причин виникнення тілесних ушкоджень та їх особливостей в різних видах фізичних вправ; 
• 
  розробка заходів щодо попередження спортивних травм. Причини спортивних травм: - неправильна організація занять; 
• 
  недоліки і помилки в методиці проведення занять; 
• 
  незадовільний стан місць занять та спортивного обладнання; 
• 
  несприятливі санітарно-гігієнічні та метеорологічні умови при проведенні занять. 
• 
  порушення правил лікарського контролю, який має велике значення у профілактиці травматизму. 

Існують внутрішні фактори, що викликають спортивні травми - стан втоми, перевтоми, перетренування, хронічні вогнища інфекцій, індивідуальні особливості організму, можливі перерви в заняттях. 

При заняттях фізичними вправами і спортом можливі різні види травм: 
 

• 
  садна, потертості, рани, забої, розтягнення, розриви м'яких тканин, вивихи суглобів, переломи кісток і розриви хрящів; 
• 
  опіки, обмороження, теплові та сонячні удари; 
• 
  непритомність, втрата свідомості тощо 

У спортивному травматизм відзначається переважно ураження суглобів - 38%, багато забитих місць - 31%, переломи - 9%, вивихи - 4%. У зимовий період травм більше (до 51%), ніж у літній період (21,8%), а в міжсезоння (у закритих приміщеннях) - 27,5%. 

Лікарський контроль 

Лікарський контроль - система медичного забезпечення всіх контингентів населення, які займаються фізичною культурою, спортом, туризмом. 

Лікарський контроль як невід'ємна частина медичного забезпечення населення вирішує завдання, пов'язані з оздоровчою спрямованістю фізкультурного руху. Метою лікарського контролю є всебічне сприяння ефективності фізичного виховання народу, правильному використанню засобів фізичної культури і спорту, всебічному фізичному та духовному розвитку, збереженню здоров'я людей. 

Основними завданнями лікарського контролю є: 
 

• 
  організація та проведення лікувально-профілактичних та санітарно-гігієнічних заходів; 
• 
  кваліфіковане вирішення питань відповідності фізичних навантажень функціональним можливостям здорових та осіб з відхиленнями у стані здоров'я як у спортивному вдосконаленні, так і під час занять масовими видами фізичної культури; 
• 
  виявлення ранніх ознак захворювань і пошкоджень, що виникають при нераціональних заняттях фізичною культурою і спортом; 
• 
  санітарно-гігієнічне та медичне забезпечення всіх фізкультурних і спортивних заходів. 

Медичне обслуговування змагань 

Організатор зобов'язаний забезпечити медичне обслуговування змагань. 

Основні завдання медичного обслуговування: 
 

• 
  контроль за дотриманням санітарно-гігієнічних норм у районах старту і фінішу, місцях харчування та розміщення учасників; 
• 
  профілактика спортивного травматизму; 
• 
  надання першої медичної допомоги учасникам, евакуація постраждалих учасників. 

Змагання рекомендується забезпечити машиною швидкої допомоги. 

При проведенні змагань на складних дистанціях за рішенням головного судді можуть бути передбачені: 

- Пункти медичної допомоги на дистанції; 

- Індивідуальні перев'язувальні пакети на КП. 

Про місця розташування пунктів медичної допомоги повинні бути поінформовані служба дистанції, представники команд, учасники. 

Використання лікарських засобів для прискорення відновлення спортсменів 

Відомо, що будь-яка фізична навантаження приводить в кінцевому рахунку до стомлення (комплексу захисних реакцій організму різного характеру, що обмежують виникають при виконанні роботи надмірні функціональні і біохімічні зміни). Саме завдання фармакологічної профілактики і лікування стану гострого стомлення спортсменів є однією з найважливіших для практики спорту як вищих досягнень, так і масового. 

До теперішнього часу не існує загальновизнаної єдиної теорії стомлення. Механізми його включають, мабуть, біохімічні, нервово-м'язові, психологічно-емоційні процеси. На першому плані в механізмах стомлення, що розвивається при фізичному навантаженні, безумовно, знаходяться, з одного боку, накопичення продуктів енергетичного обміну (у першу чергу - молочної кислоти або ліктата) і фрагментів розпадаються при м'язової діяльності структурних елементів клітин (насамперед скорочувальних і ферментних білків) , а з іншого боку - дефіцит енергетичних субстратів, тобто недолік джерел енергії для виконання роботи м'язів (креатінофосфата, АТФ, глюкози, глікогену - залежно від інтенсивності навантаження на перший план виходять, як відомо, різні джерела енергії). 

Застосування лікарських засобів для лікування втоми увазі прискорення відновлення працездатності організму спортсмена в цілому і різних його органів, систем, тканин і клітин зокрема - за допомогою впливу фармакологічного препарату на окремі ланки механізму цього інтегрального процесу. 

При використанні лікарських засобів для прискорення відновлення спортсменів на перший план виходить принцип дозованого відновлення. Справа в тому, що стомлення носить для спортсмена і благодійний характер. Саме стомлення і викликані їм біохімічні і фізіологічні зрушення сприяють підвищенню адаптації організму спортсмена до фізичного навантаження, підвищують рівень спортивної працездатності, надають власне тренувальних дій. Безоглядне використання відновлювальних засобів сприяє зниженню ефективності тренувань і не дозволяє спортсменові досягти піку спортивної форми. Постійне застосування сильнодіючих відновлювачів може не тільки знижувати ефект тренування, але і приводити до втрати придбаних навичок. 

Крім того, постійне застосування таких препаратів, як інозин, рибоксин, есенціале, фосфаден, може призводити до значного зниження ефективності їх прийому і зрештою настанню повної несприйнятливості до препарату. 

Одночасно з тим, позамежне стомлення (перевтома, перенапруження) сприяє зриву адаптаційних (пристосувальних) можливостей організму до навантаження і різкого зниження спортивної працездатності. Теорія дозованого відновлення спортсмена увазі, що відновлювальні заходи у спортсменів повинні бути "дозовані" як по інтенсивності (не надто багато і не занадто мало, а в міру), так і (що дуже важливо) за часом, не повинні проводитися безперервно, а лише тільки в певні періоди часу в тренувальному процесі. Такий загальний принцип, а про подробиці буде сказано нижче. 

Об'єктивно оцінити ступінь стомлення організму спортсмена можна тільки по ряду біохімічних показників крові, таких як зміст молочної кислоти (лакгата), утвореною при гліколітічес-кому (анаеробному) розпаді глюкози в м'язах, концентрації піровиноградної кислоти (пірувату), ферменту креатінфосфо-кінази, сечовини і деяких інших. Використовувані в спортивній медицині засоби відновлення та відновлювальні заходи можна умовно розділити на три групи: педагогічні, психологічні та медико-біологічні. Однак необхідно нагадати, що цей розподіл багато в чому умовно і тільки комплексне застосування перерахованих методів дозволяє досягти ефекту в максимально короткі терміни. 

Педагогічні засоби відновлення включають в себе: індивідуалізацію процесу тренування і побудови тренувальних циклів, адекватні інтенсивність і спрямованість навантаження, раціональний режим тренування і відпочинку. Крім того, дуже важливим є постійний контроль і корекція тренувальних занять залежно від функціонального стану спортсмена. 

До психологічних методів відновлення спортсмена можна віднести: психолого-педагогічні методи, що враховують індивідуальність кожного спортсмена, його емоційний рівень і ступінь контактності, забезпечення психологічного розвантаження і повноцінного відпочинку, а також спеціальну регуляцію психічного стану - регуляцію сну, сеанси гіпнозу, аутотренінг, прийоми м'язової релаксації . 

До медико-біологічних методів відновлення відносяться: повноцінність і збалансованість їжі, режим харчування, прийом додаткових кількостей вітамінів, незамінних амінокислот і мікроелементів; фактори фізичного впливу - різні види мануальної терапії, використання лазні, різних ванн і фізіотерапевтичних процедур, а також прийом природних і фармакологічних препаратів, що сприяють нормалізації самопочуття і фізичної підготовленості спортсмена. 

Слід зазначити, що основні групи фармакологічних препаратів, що застосовуються в спортивній медицині та фармакології, можна умовно розділити на засоби тактичні і стратегічні, що дозволяють вирішувати ті чи інші завдання. 

До першої групи належать вітаміни і полівітамінні комплекси, енергонасичені препарати, деякі проміжні продукти обміну речовин, спеціалізовані білкові препарати різної спрямованості дії, антиоксиданти, імуномодулятори, засоби запобігання порушень діяльності печінки (гепатопротектори), а також препарати, що призначаються за медичними показаннями (т.е . лікувальні препарати). 

До другої групи можна віднести анаболизирующего кошти нестероїдної структури (не плутати з анаболічними стероїдами - допінгами (!)), Актопротектори, деякі псіхомодулятори і деякі інші. 

Медикаментозне (фармакологічне) вплив на швидкість відновлення спортсменів полягає, як вже вказувалося, у профілактиці та лікуванні гострих і хронічних перенапруг. Фізичне перенапруження організму - це патологічні реакції в організмі, що виникають у відповідь на надмірний рівень функціонування того чи іншого органу або системи органів. Перенапруження є спільною хворобливою реакцією всього організму, але завжди характеризується переважним підтвердженням тієї чи іншої системи організму. Залежно від вираженості порушення діяльності систем і органів виділяють чотири клінічні форми перенапруги: 

1) перенапруження центральної нервової системи; 

2) перенапруження серцево-судинної системи; 

3) перенапруження печінки (печінково-больовий синдром); 

4) перенапруження нервово-м'язового апарату (м'язово-больовий синдром. 

Лікування перенапруг спрямоване на регуляцію і стимуляцію обмінних процесів, причому відбувається помітне збільшення доз прийнятих препаратів і тривалості курсу. 

Травматизм у спорті 

Для спортсменів найбільш характерні наступні травми: забої верхніх і нижніх кінцівок; розтягнення зв'язок, сухожиль, м'язів ніг, рук, тулуба; вивих плечових, гомілковостопних суглобів (рідше ліктьових, променезап'ясткових, колінних суглобів); потертості стоп ніг; судоми м'язів (в основному литкових і стегнових). 

þ Забій - пошкодження м'яких тканин з розривом кровоносних судин при збереженні шкірного покриву (при невдалих падіннях, зіткненнях). 

Ознаки - синець (просочування тканини кров'ю), гематома (кривава пухлина), біль. 

При ударі необхідно визначити, чи немає перелому (прийом легкого удару). 

Перша допомога: холод, спокій, що давить, піднесене положення кінцівок. 

þ Розтягнення. 

Ознаки - біль, рух виконується, але з болем, пухлина. 

Перша допомога: холод, фіксує пов'язка, спокій. 

þ Вивих суглобів. 

Ознаки - різкий біль і відсутність активних рухів в суглобі, немає природного положення кінцівок, пухлина. 

Перша допомога: спокій, холод, фіксує пов'язка, піднесене положення, напрямок в Травмапункти. 

þ Потертості - через недотримання гігієни ніг, тіла, через неякісного взуття. 

Перша допомога: припинити рух, антисептика, накласти пластир, змінити взуття. 

þ Судоми м'язів - надлишок молочної кислоти, розрив м'язових волокон, недолік мінеральних солей внаслідок великої втрати вологи, втома м'язів, погана фізична підготовленість. 

Перша допомога: припинити виконання вправи, активізувати "протилежні" м'язи, робити легкі натискання на м'яз. 

Профілактика: якісна розминка перед основним навантаженням, підтримувати необхідний водний і сольовий баланс. 

þ Розриви м'язів і сухожиль. 

Ознаки - гострий біль, на місці розриву (надриву) м'язи (сухожилля) відзначається западання (ямка), можлива гематома. 

Перша допомога: спокій, холод, фіксує пов'язка вище місця пошкодження, високе положення травмованого органу, направлення у Травмапункти. 

Основні причини травматизму 
 

• 
  Причини методичного характеру: недотримання принципів спортивного тренування: безперервності, циклічності, поступовості підвищення навантаження. 
• 
  Тренування на тлі недовідновлення.
• 
  Виконання непосильних, незнайомих, складних вправ.
• 
  Тренування без розминки або недостатньої розминки.
• 
  Відсутність зосередженості у спортсменів.
• 
  Причини організаційного характеру.
• 
  Кваліфікація тренера.
• 
  Комплектування груп без урахування статі, віку, фізичної підготовленості.
• 
  Відсутність страховки, виконання вправ "сильні на слабких" і ін
• 
  Велика кількість займаються в групі.
• 
  Проведення тренувальних занять без тренера.
• 
  Проведення тренувань при низькій температурі повітря.
• 
  Допуск спортсменів до тренувань без попереднього лікарського контролю; передчасний початок тренувань після хвороби, травми; недотримання гігієни тіла, ніг.
• 
  Порушення правил утримання місць занять (погане освітлення, недостатня вентиляція, неякісна поверхню майданчика, нераціональне розташування інвентарю та обладнання тощо). 
• 
  Порушення спортивної дисципліни і режиму.
• 
  Неоптимальний календар змагань без урахування часу відновлення організму волейболістів, часу переїздів, зміни часових та кліматичних поясів.

Висновок 

Аналізуючи наведені дані, а також чергові огляди та наукові статті про неблагополучний стан здоров'я наших спортсменів і факторах, що сприяють цьому, мимоволі задаєш собі питання: невже травми - це невиліковна патологія, наявність якої можна тільки констатувати. Якщо ми погодимося з цим, то постійно говорити про наявність у переважної більшості спортсменів захворювань, які успішно піддаються лікуванню, - це, на наш погляд, не оцінка стану їх здоров'я, а оцінка стану здоров'я нашої лікарсько-фізкультурної служби. 

І на закінчення хотілося б ще раз відзначити наступне. Які б глобальні проблеми і питання ми не намагалися сьогодні ставити, напевно, найправильніше підходити до них таким чином, щоб сама постановка проблеми або питання була початком шляху, а ще краще - ключем до їх вирішення. 

________________________________________________________

Тренованість і розвиток функціональних можливостей легкоатлета

План

1. Показники тренованості легкоатлета

2. Методика розвитку функціональних можливостей легкоатлета

1. Показники тренованості легкоатлета

Через війну спортивної тренування відбуваються своєрідні морфологічні і функціональні зміни у організмі спортсмена, що визначають стан його тренованості, що заведено пов'язувати переважно задаптационними перебудовами біологічного характеру, що відбивають до різноманітних функціональних систем і європейських механізмів, і рівень фізичної підготовленості спортсмена. Тому значне місце у тренуванні легкоатлета відводиться про фізичну підготовку, загальної площі і спеціальної. Високий рівень розвитку швидкості, сили, швидкісно-силових якостей, витривалості, гнучкості, координації рухів у величезної мері визначає досягнення результатів на вибраному виді легкої атлетики. На цей час в арсеналі тренера є велика кількість контрольних вправ (тестів), які рекомендуються для спортивного відбору легкоатлетів та засобами визначення рівня половини їхньої підготовленості в різних етапах багаторічної підготовки.

У кожному виді легкій атлетиці існує набір якостей, що відповідає певним чинникам, оптимально впливає на спортивний результат на вибраному вигляді. Наприклад, для спринтерського бігу найбільш інформативні тести, оцінюють швидкість реакцію старті, спроможність до прискоренню, максимальну швидкість бігу, швидкісну витривалість, технічне майстерність бігуна; убарьеристов до переліченим вище чинникам додаються показникитемпо-ритмовой структури подолання бар'єрів.

У бігу на середні і довгі дистанції з оцінки підготовленості враховуються показники швидкісної та спеціальної витривалості, спроможність утримувати задану швидкість.

Для стрибкових видів легкій атлетиці характерний облік показників максимальної швидкості бігу, швидкісно-силових якостей,темпо-ритмовой структури розбігу і стрибка. Для легкоатлетичних метань — максимальне прояв швидкості, сили, швидкісно-силових якостей, показники технічного майстерності. Усі перелічені чинники, які надають найсильніше впливом геть результат у різних видах легкій атлетиці, повинні прагнути бути під час виборів тестів для педагогічного контролю у навчально-тренувальному процесі.

При визначенні фізичної підготовленості спортсменів під час їхньої добору у групи спортивного вдосконалення, і навіть при комплектації різноманітних збірних команд треба використовувати наскрізні тести, які пройшли перевірку на надійність, інформативність і довгочасність. До таких тестів у спринтерів ібарьеристов ставляться: біг на 20 —60 м відразу ж, на 30 —60 метрів і 150 — 600 м зі старту; стрибки завдовжки з місця та вгору, поАбалакову, потрійний ідесятерной стрибки з місця; кидок ядра двома рукамиснизу—вперед, знизу —тому через голову. У таблиці 16 представлені дані модельних характеристик і зниження фізичної підготовленості спринтерів ібарьеристов віком від 16 до 19 років. У бігунів на середні і довгі дистанції набір тестів, контролюючих стан фізичної підготовленості, іншій. У тому числі біг на 60 м, 100 — 600 м, на дистанцію дещо коротша від чи довші основний; стрибки у довжину та потрійний стрибок із місця; стрибки за крок на 100 м, фіксуючи час і кількість кроків, тести Купера.

Для оцінки здібностей й досяг рівня підготовленості стрибунів застосовують такі тести: біг відразу ж на 20 —60 м, біг зі старту на 30 — 60 м, 100 — 300 м; стрибки завдовжки з місця та вгору, поАбалакову, потрійний ідесятерной стрибки з місця, п'ятерній стрибок в одній нозі з короткого розбігу; кидок ядра двома рукамиснизу—вперед існизу—назад через голову; присідання зі штангою обов'язок тимчасово; стрибки завдовжки, висоту і в потрійній стрибок із короткого розбігу.

Критеріями підготовленості метальників можуть бути такі тести: біг на 20—40 м відразу ж і з старту; стрибки у довжину та потрійний стрибок із місця, поАбалакову вгору; кидки ядра двома та однієї рукою в різний спосіб, залежно від виду метань; вправи зі штангою (жим лежачи, ривок, взяття на груди, присідання); метання полегшених і обтяжених снарядів з місця та з розбігу.

У спорті немає більше складного виду, ніж легкоатлетичні багатоборства, потребують від спортсменів, з одного боку, специфічних антропометричних і морфологічних особливостей, високого рівня фізичних якостей і високої психічної стійкості, з другого — вміння якісно реалізувати ці потенційні можливості у конкретних і дуже різнохарактерних спортивних вправах.Подготовленность в легкоатлетичнихмногоборьях то, можливо перевірено з допомогою тієї ж вправ, що застосовуються інших видів легкій атлетиці.

У цьому треба враховувати, що десятиборстві в чоловіків і семиборстві в жінок це сума десяти чи семи різних видів легкій атлетиці, а й важкий, своєрідний і єдині вид легкій атлетиці.

Зі збільшенням спортивного майстерності легкоатлета звужується діапазон розкиду різних параметрів, характеризуючих динаміку спортивних результатів, рівень розвитку фізичних якостей і особливо антропометричних параметрів, відбувається поступовий природний відбір спортсменів, які мають потрібні цього виду легкій атлетиці властивостями.

Визначаючи рівень тренованості легкоатлета, поруч із виявленням показників фізичної підготовленості слід визначити рівень оволодіння технікою легкоатлетичних вправ.

Нині робляться спроби застосувати із метою біомеханічний аналіз параметрів рухів: бігу, стрибків, метань. Наприклад, вспринтерском бігу показником його технічності визнається рівень максимальної швидкості,развиваемой у середині дистанції, і навіть рівень зниження фази амортизації в останній момент опорабегового кроку; в бігу порівнюється спринтерська підготовленість згодом подолання бар'єрів, т. е. що менше відмінність між результатом з бігу з бар'єрами і них, тим технічнішийбарьерист, і навіть виявляєтьсяритмовая здатність, обумовлена за вміння долати бар'єри зі своїми нестандартній розстановкою (один, 2, 4 — кроків); в стрибках аналізується зв'язок між результатом, швидкістю і кутом вильоту,сопоставляются результати з повного та короткого розбігу; в метаннях враховуються швидкість розбігу метальника, час і кут вильоту снаряда, порівнюються кидки з місця та з розбігу.

Існуючі методи виміру рівня тренованості легкоатлета дають можливість: 1) визначити досягнуті результати своїх рухів і безкомпромісність дій; 2) фіксувати зрушення у розвитку різних рухових якостей і зниження фізичної підготовленості загалом; 3) контролювати стан свого організму.

З даних, які є результатом самоспостереження й вимірювання параметрів своєї діяльності, спортсмен може оцінити результати як одного проведеного заняття, і учбово-тренувального процесу за мікро-,мезо- імакроцикл, за чи іншого етап чи період тренування.Квалифицированному легкоатлету це дає підстави для саморегуляції — внесення корективів в техніку, у ті чи інші боку спортивної підготовки.

2. Методика розвитку функціональних можливостей легкоатлета

Попереднє забезпечення певного рівня загальної фізичної підготовленості є підвалинами розвитку функціональних можливостей спортсмена у властивому щодо його спеціалізації напрямі. Це становище є основним всім видів легкій атлетиці.

Коли йдеться про юних спортсменів, той час, необхідне досягнення рівня фізичної підготовленості, має обчислюватися роками, а чи не місяцями і тижнями. Шлях досягнення цієї мети — послідовні чи одночасні заняття різними видами фізичної активності, спрямовані головним чином розвиток всіх рухових якостей: швидкості, сили, швидкісно-силових, витривалості, гнучкості, координаційних здібностей. У цьому необхідно дотримуватися певне співвідношення між часом,отводимим у розвиток відповідних рухових якостей, і часом, витраченим на вдосконалення техніки.Двигательное якість у вигляді легкій атлетиці може проявитися найефективніше за умови оволодіння досконалої технікою. І щоб коли потрібна пропорція порушується, то сповільнюється зростання спортивних результатів і навіть можливе їхнє зниження.

Найбільш часта помилка в швидкісно-силових видах легкій атлетиці, особливо у змагальному періоді тренування — захоплення «шліфуванням» окремих технічних деталей рахунок зменшення уваги фізичній підготовці. На циклічних видах легкій атлетиці, що з витривалістю, надмірна гонитва за «>километражем» призводить до порушення структури руху. Отже, однією з основних умов розвитку функціональних можливостей легкоатлета у потрібному напрямку є забезпечення спеціальної технічної підготовленості шляхом застосування кола допоміжних вправ, що як формою, і за змістом сприятимуть вдосконаленню техніки обраного виду легкій атлетиці разом із розвитком відповідних рухових якостей.

Найбільш доцільне засіб розвитку рухових якостей у єдності із навчанням спортивної техніці — обраний вид легкій атлетиці. Але такий обмеження у виборі засобів задля забезпечення спеціальної фізичної підготовленістю може бути зроблене почасти щодо бігу на довгі дистанції і спортивної ходьби, а окремих видах легкій атлетиці лише тому малоймовірному разі, якщо в спортсменів все якості, необхідних на успіх даному виді, від початку розвинені в ідеальному співвідношенні і під час подальших занять вони продовжували розвиватися рівномірно й у потрібної пропорції. Але це практично недосяжно.

Тому пошуки підвищення функціональних можливостей спортсмена і особливо розвитку рухових якостей — одне з першочергові завдання тренера протягом усього учбово-тренувального процесу протягом року й багато років поспіль. Воно вирішується залежно від багатьох обставин: вікових і індивідуальних особливостей; рівня підготовленості; генетичних передумов; характеру спортсмена та її морально-вольових якостей; обраного виду спеціалізації та інших. Нижче пропонуються методичних рекомендацій в розвитку різних здібностей спортсмена до трьох груп видів легкій атлетиці: 1) спринтерів ібарьеристов; 2) стрибунів і метальників; 3) бігунів на середні, довгі дистанції і ходоків. Для спортсменів першої групи головною чеснотою є швидкість, для другий —скоростно-силовие здібності, для третьої — витривалість. Успринтерском і бігу з бар'єрами швидкість отримує вираження у щодо незалежних формах лише її вияви:

- простий рухової реакції;

- частоті рухів;

- різкості (імпульсивності) рухів — швидкісної силі;

- швидкості в комплексному вираженні.

Для для розвитку простої рухової реакції у спринтерів ібарьеристов застосовуються різні вправи, пов'язані з просуванням спортсмена за сигналом (звуковому чи слухового) протягом п'яти —10 з. Найбільш застосовувані кошти — біг за командою з низького чи високого старту на 20 — 30 м з інтенсивністю рухів 95—100 % від максимуму. Кількість повторень 3 — 4 разу, відпочинок з-поміж них близько 1 хв. Кількість серій — 3 — 4, відпочинок між серіями — 1 — 2 хв.

При розвитку частоти рухів рекомендується застосовувати такі вправи:семенящий біг — 30—40 м, біг дома в упорі — 10 — 20 з, біг вниз (нахил доріжки 20°) — 60 — 80 м, біг з допомогою тяги — 30 — 60 м, біг по нанесеним оцінкам — 30 — 50 м, біг з допомогоюзвуко-светолидера — 15 — 30 з, біг на вітер — 60 — 80 метрів і ін. Швидкість бігу завжди лише на рівні 100 % від максимальних можливостей. Інтервал відпочинку між повтореннями дорівнює 3 хв. Кількість повторень і серій — 3 — 4, відпочинок між серіями — 8 — 10 хв.

Як коштів розвитку різкості (імпульсивності) рухів, тобто. швидкісно-силових якостей у спринтерів ібарьеристов, можна порекомендувати виконання бігу і стрибкових вправ з обтяженням. Довжина відрізків звичайно перевищує 50 м.Отягощениями може бути пояс вагою 3 — 7 кг чи манжети на гомілках 1 — 1,5 кг. Швидкість подолання відрізків дорівнює 80 — 90 % максимальних можливостей. Кількість повторень у серії 3 — 4 разу, відпочинок з-поміж них 3 — 4 хв. Кількість серій — 2 — 5, відпочинок між серіями — 8 — 10 хв. Крім цього треба застосовувати біг вгору, сходами драбини й трибун, проти вітру, в «упряжці» тощо. протягом 10 — 20 з. Параметри повторень відпочинку самі.

Розвиток швидкості в комплексному її вираженні найкраще досягається шляхом застосування бігу на відтинках 50 — 80 м зі швидкістю 80 —95 % максимальних можливостей. Кількість повторень у серії 3 — 4 разу, відпочинок з-поміж них — 3 — 5 хв. Кількість серій — 2 — 5, відпочинок між серіями — 8 — 10 хв. Цьому сприятимуть вправи, створені задля розвиток частоти рухів і швидкісно-силових якостей, що застосовуються у комплексі, варіюючи полегшення і складне становище дій.

Приріст у розвитку швидкісно-силових здібностей відбувається ефективніше за умови чергування 6 — 8 занять, вкладених у розвиток швидкості, з 2 — 3 заняттями задля забезпечення загальної фізичної підготовленості з допомогою виконання вправ силового характеру.

Крім розвитку основного якості — швидкості для спринтерів ібарьеристов велике значення і рівень розвиненості швидкісної витривалості, без чого неможливі високі досягнення у своєму нинішньому вигляді. Однією з критеріїв розвитку швидкісної витривалості з бігу є здатність пробігати друга половина дистанції без істотного зниження швидкості.

Розвиток швидкісної витривалості у спринтерів ібарьеристов характеризується використанні двох методичних варіантів: 1) з величезним переважаннямалактатних анаеробних процесів енергозабезпечення; 2) з величезним переважаннямлактатних анаеробних процесів енергозабезпечення.

За першого варіанті («>алактатная» швидкісна витривалість) відбувається розвиток здібностей спортсмена виконувати вправи шляхом застосування швидкої фази погашення кисневого боргу. І тому треба використовувати біг на відтинках 100—150 м зі швидкістю 85—95 % максимальних можливостей. Кількість повторень у серії 4 — 6 раз, відпочинок з-поміж них — 2 — 3 мін та пульс мав відбутися о межах 100 — 120 ударів на хвилину. серій то, можливо 2 — 6, відпочинок між серіями — 8—10 хв.

При другому варіанті («>лактатная» швидкісна витривалість) розвиваються здібності спортсмена виконувати вправи з допомогою енергіїгликолиза, коли відбувається розщеплення вуглеводів за відсутності кисню і настає повільна фаза погашення кисневого боргу. І тут можна використовувати біг на відтинках 150 — 400 м зі швидкістю 90 —95 % максимальних можливостей. У одній серії таких повторень то, можливо 3—4, відпочинок між повтореннями поступово скорочується з 6-ї — 8 до 1 — 2 хв. Кількість серій для спортсменів низьких розрядів — 1 — 2; для кваліфікованих — 3 — 4. Відпочинок між серіями від 20 до 12 — 15 хв.

У розвитку

функціональних можливості бігунів на середні і довгі дистанції чільну роль грає витривалість: загальна і спеціальна. Для виховання витривалості можна застосовувати найрізноманітніші методи: рівномірне, повторний, перемінний,интервальний, і навіть їх поєднання.

Для розвитку загальної витривалості у бігунів на середні дистанції застосовується біг різні відстані, переважали вид спеціалізації у два —5 раз, зі швидкістю бігу 60 —70 % максимальних можливостей. Показник достатності навантаження визначається частотою пульсу не більше 150 — 170 ударів на хвилину, коли робота відбувається у режиміаеробного енергозабезпечення організму спортсмена. Цій самій меті можуть бутитемповие пробіжки протягом 45 — 60 хв для бігунів на середні дистанції і протягом 1,5 — 2 год для бігунів на довгі дистанції.

Розвиток спеціальної витривалості у бігунів на середні і довгі дистанції приміром із застосуваннямповторно-переменного чиинтервального методу, використовуючи біг на дистанції 300—1500 м зі швидкістю межах 75 — 85% максимальних можливостей із тим, щоб пульс після закінчення бігу становив близько 180 ударів на хвилину. Відпочинок між повтореннями 1 — 1,5 хв, пульс цей час повинен відновитися до 120 — 130 ударів на хвилину. Характер відпочинку — активний: біг підтюпцем, ходьба, вправи на розслаблення. Кількість повторень то, можливо від 3 — 4 до 10 — 20 разів у залежність від дистанції спеціалізації. Досягненню високого рівня розвитку спеціальної (швидкісної) витривалості сприятимуть: контрольний біг, прикидки, змагання, проведені на дистанції коротше основний на 1/2 — 1/4 зі швидкістю на 8 —10 % перевищує середню змагальній.

У стрибунів і метальників задля забезпечення спеціальної фізичної підготовленості треба використовувати вправи у розвиток максимальної, вибухова й зовсім статичної сили, і навіть швидкісно-силових якостей. Відставання у розвитку силових здібностей, зокрема сили окремих м'язових груп (найбільш відсталими стосовно розвитку сили найчастіше є стопа, черевної прес, поперекова область), можуть призвести до неможливості повноцінно використовувати сильні ланки тіла.

Усі види сили виявляються у взаємозв'язку. Тому вправи підвищення максимальної сили застосовуються як для метальників, а й у кілька меншою мірою для стрибунів. Вправи що така використовуються менш широко і бігунами на короткі, середні і довгі дистанції, ходоками.

У метальників і стрибунів максимальну силу розвивають, застосовуючи кошти: 1) обтяження як набивних м'ячів, мішків з піском, штанги чи опору партнерів, і спеціальних тренажерних установок; 2) різні кидки і метання снарядів. Вправи у розвиток максимальної динамічної сили в метальників і стрибунів застосовують у наступній дозуванні: до 6 — 7 повторень одного завдання при 6 — 7 підходах чи серій. Розмір обтяження (опору) спочатку дорівнює 60 — 65 % від максимальних можливостей та поступово підвищується до 90 — 95 %. Відпочинок між окремими завданнями 2 — 4 хв (до відновлення працездатності).

Заради покращанняскоростно-силовой підготовленості метальників і стрибунів необхідно досить застосовувати різніприжковие вправи з місця (завдовжки, подвійні, потрійні, багаторазові) і з розбігу;запригивания іспригивания на лаву, гімнастичного коня, інші предмети;перепригивании через перешкоди (бар'єр, паркан, планку чи мотузку); різноманітні стрибки зі скакалкою. Методичні рекомендації від використання цієї групи вправ близькі попередньої.

З метою оволодіння технічним майстерністю і підвищення силових можливостей у сполученому режимі використовуються вправи, створені задля розвиток статичної сили, більшою мірою — у метальників й у меншою — стрибунів. Для цього він застосовуються вправи з опором партнера чи снаряда в статичних положеннях у різні моменти дії стрибка чи метання. Тривалість зусиль у кожному з заданих положень від 5 до 20 з. Кількість повторень кожного завдання 2 — 3 разу, відпочинок між повтореннями одного завдання 0,5— 1 хв. Вправи виконуються в 3 — 4 серії, відпочинок між серіями 3—4 хв.

Позитивні результати у розвитку сили дають вправи статичного характеру при максимально можливих ступенях напруги м'язів, їх розтягування. Використовуючи в розминці, можна поліпшити результати у його рухах, у яких беруть участь попередньо розтягнуті групи м'язів.

Іншим проявом силових можливостей легкоатлета є вибухова сила, яка виявляється розвивається у найбільшою мірою у процесі вправ в стрибках і метаннях. Тут найбільш спільним і істотним моментом є здатність спортсмена повідомити максимальну швидкість свого тіла в останній момент відштовхування стрибунів і кінцеву швидкість снаряда в останній момент його вильоту у метальників. У легкоатлетичних стрибках ця здатність окреслюєтьсяпригучесть. Для розвиткупригучести (вибуховий сили) стрибунів застосовуються різні стрибки: підскіки з обтяженнями і них, діставання певних орієнтирів, стрибки завглибшки з вивищення до 60 див з наступним відштовхуванням, присідання іполуприседания з обтяженням тощо. Таких завдань щодо одного занятті то, можливо 5 —6 з інтенсивністю 85 —95 % максимальних можливостей. Кількість повторень одного рухового завдання триває до перших ознак втоми, відпочинок між виконанням різних завдань повинен досягати 2 — 3 хв. Максимально можливу кількість серій — 4.

Запропоновані методичних рекомендацій в розвитку вибуховий сили може використати і спринтери, і метальники, тоді як специфічна вибухова сила у метальників виховується шляхом метання снарядів різного ваги (більшою або меншою змагальницького) при інтенсивності рухів 75 — 90 % максимальних можливостей у 3 — 4 серії по 15 — 20 повторень у кожному серії. Відпочинок між повтореннями — 0,5 хв, а між серіями — 2 — 3 хв. Вага снарядів може коливатися у таких межах:

- ядро чоловіки — від 5 до 12 кг, ядро в жінок — від 3 до 7 кг;

- диск чоловіки — від 1 до 5 кг, диск в жінок — від 0,5 до 2,5 кг;

- молот чоловіки — від 5 до 16 кг, молот в жінок — від 3 до 7 кг;

- спис чоловіки — від 600 до 900 р, спис в жінок — від 500 до 800 р.

Представникам всіх видів легкій атлетиці необхідна одна різновид прояви силових якостей — силова витривалість. Її достатнє розвиток надає позитивний вплив на стабільність спортивної техніки. У найбільшою мірою ця якісна прояв рухової діяльності необхіднопригунам іметателям. Для розвитку в них силовий витривалості використовують різноманітні елементарні рухові дії силового характеру, і навіть елементи обраного виду легкій атлетиці, виконувати їх з обтяженням чи використовуючи тренажерні устрою відповідних конструкцій. Величинаотягощения (чи опору) у своїй повинна сягати 50 — 70 % максимальних можливостей. Кожне завдання виконується до втоми, відпочинок між повтореннями не більше 1 хв. Кількість серій сягає 3 — 4, відпочинок з-поміж них — 3 — 4 хв.

Крім зазначених рухових якостей дуже важливо розвивати гнучкість,координированность, почуття ритму, стійкість рівноваги, спроможність допроизвольному розслабленню та інших.

Недостатня гнучкість переважно видів легкій атлетиці є перешкодою, які обмежують потрібну амплітуду рухів, крім труднощі збереження правильної техніки. Тому гнучкість слід розвивати з «запасом», тобто. з більшою амплітудою, ніж потрібно на даному виді легкій атлетиці. Вправи у розвиток гнучкості слід виконувати щодня і кілька разів на день. Основу цих вправ становлять елементи техніки обраного виду легкій атлетиці та інші елементарні рухові дії, що їх активно і пасивно, поступово збільшуючи інтенсивність і розмах рухів. Показник інтенсивності рухів і достатності повторень — перші больові відчуття врастягиваемой частини тіла. Кількість повторень динамічних вправ у серії — 8 — 10 раз. Тривалість збереження статичних положень — 5 —6 з. Відпочинок між повтореннями — трохи більше 30 з, а між серіями — 2 — 3 хв. Кількість серій — 6 — 8.

Успішність оволодіння технікою в швидкісно-силових видах легкій атлетиці залежить з розвитку координації рухів і почуття ритму. Для оволодіння оптимальним ритмом ісложно-координационними діями слід з простих, елементарних рухів, складових підсистеми обраного виду легкій атлетиці. Інтенсивність таких рухів мусить бути максимально висока, але яка припускає правильне виконання завдань. Кількість повторень чи тривалість вправи виконується до перших ознак втоми чи до перших ознак порушення координації рухів. Відпочинок між повтореннями — 10 —30 з, кількість серій — 3 — 4, відпочинок між серіями — 3 — 4 хв.

Для оволодіння оптимальним ритмом рекомендується:

-тренуватися подумки представляти оптимальний ритм дано
>ного легкоатлетичного вправи;

- використовувати різні тренажерні устрою, які дозволяють програмуватиритмо-скоростние характеристики даного вправи;

- полегшити умови виконання вправи: знизити висоту бар'єрів, тренуватися з бігу похилою доріжці, запровадити у метаннях полегшені снаряди та інших.;

- на на початкових етапах навчання спортсмену або вголос, або у умі необхідно прораховувати ритм рухів;

- залучити до бігу зі старту або заради розбігу в стрибках завдані на доріжці позначки, до виконання відповідної довжини кроків.

Для закріпленняусвоенного ритму треба використовувати руху на цілому, або його окремі елементи зі швидкістю, не більше якої зберігаються можливості повторити поставлене ритм. Таких завдань то, можливо 6 —8, виконаних до перших ознак втоми. Відпочинок між повтореннями мав відбутися о межах 0,5 — 1 хв. Вправи виконуються у два — 3 серії, відпочинок між серіями 2 — 3 хв. Показником досконалого опанування технікою є здатність виконувати руху від максимальним зусиллям, зберігаючи у своїй необхідний ритм рухів ібиомеханически виправдану форму своїх дій. Важливу роль для оволодіння технікою швидкісно-силових видів грає спроможність до збереженню стійкості рівноваги.

Ознакою високого рівня оволодіння технікоюсложно-координационних видів легкій атлетиці є здатність спортсмена зберігати урівноважене становище частин тіла стосовно друг до друга, тіла стосовно опорі, і навіть тіла — й убезопорном становищі (>прижковие вправи).

Для розвитку здатність до збереженню рівноваги треба використовувати вправи різною складності, що дозволяє зберігати стійке становище тіла до втрати рівноваги, до перших ознак втоми. Максимум таких завдань — 5 — 6, відпочинок з-поміж них — 2 — 3 хв. Кількість серій — 2 — 3, відпочинок між серіями — 3 — 4 хв.

Усі рухові у всі види легкій атлетиці повною мірою виявлятися лише за умови розвитку здатність допроизвольному розслабленню м'язів. І тому необхідно пропонувати виконувати рухові завдання (предмет спортивної спеціалізації у цілому або його окремі елементи) напруження,расслабленно, «>швунгообразно»; переключати (різко чергувати) інтенсивність рухів (чергувати руху від високої швидкістю з просуваннямрасслабленно, за інерцією); регулярно нагадувати спортсмену необхідність розслаблення м'язів. Одне таке завдання має повторюватися 6 — 8 раз, відпочинок з-поміж них — 0,5 — 1 хв. Кількість серій — 5 — 6, відпочинок між серіями — 4 — 6 хв. Вправи на розслаблення м'язів доцільно застосовувати при виправленні помилок в рухах, і навіть як засіб активного відпочинку між повтореннями різних вправ на силу, швидкість, витривалість тощо. Опанування здатність допроизвольному розслабленню м'язів дає можливість зберігати працездатність під час тренувальних занять і змагань.

Отже, високий рівень фізичної підготовленості забезпечує міцну основу подальшого розвитку функціональних можливостей спортсмена на вибраному виді легкої атлетики.

Список літератури

1.Гогін О.В.Легка атлетика: Курслекцій />Харк.держ.пед.ун-т ім. Г.С.Сковороди. –Харків:"ОВС", 2001. – 112 з.

2. Легкаатлетика/А.Н. Макаров, В.З.Сирис, В.П.Теннов. — М., 1987.

3. Легка атлетика / Під ред. М. Р.Озолина, У. І.Воронкина, Ю. М. Примакова. - М., 1989.

4. Легка атлетика:Учеб. посібник длястуд.висш.пед.учеб. закладів / А.І.Жилкин, В.С. Кузьмін, Є.В. Сидорчук. — М.: Видавничий центр «Академія», 2003. — 464 з.

5. Легка атлетика у шкільництві /Ж.К.Холодов, В.С. Кузнєцов, Г.А.Колодницкий. — М., 1993.

6. Матвєєв Л. П. Загальна теорія спорту. — М., 1997.

7. Матвєєв Л. П. Основи загальної теорії спорту системи підготовки спортсменів. — Київ, 1999.

8. Платонов В.М. Теорія й методику спортивної тренування. — Київ, 1984.

____________________________________________________